Зима в Житомирі була лютою.
Вітер нещадно бився у вікна п’ятиповерхівки, а сніг засипав під’їзди так, що люди ледь пробиралися до своїх домівок.
Наталя стояла у вітальні, поправляючи важкі штори.
Їй було трохи за п’ятдесят, але в її поставі та погляді сірих очей відчувалася сила жінки, яка звикла розраховувати лише на себе.
На кухонному столі вже чекали своєї черги інгредієнти для святкової вечері.
Наталя любила цей процес — коли хаос продуктів перетворювався на ідеальний порядок страв.
Але цього вечора її внутрішній спокій був порушений різким, настирливим дзвінком у двері.
Коли вона відчинила, серце на мить завмерло, а потім забилося, як спійманий птах.
На порозі стояв Михайло.
— Наталю, — мовив тихо він.
Він виглядав сумно.
Колись дорогий кашеміровий шарф був брудним, обличчя змарніло, а руки помітно тремтіли від холоду.
Наталя мовчала, тримаючись за ручку дверей так міцно, що почервоніли пальці.
Минуло чотири роки з того дня, як він зібрав валізу і пішов до своєї «нової долі», залишивши її з розбитим серцем і купою спільних спогадів, які раптом стали важкими.
— Чого тобі, Михайле? — її голос був холодним, як лід на тротуарі. — Ти, здається, помилився адресою. Твоє щастя тепер десь в іншому місці, хіба ні?
— Немає більше ніякого щастя, Наталю, — він опустив голову. — Все розсипалося. Вона знайшла когось молодшого, як тільки в мене почалися проблеми з бізнесом. Я просто не знав, куди йти. Сьогодні Святвечір, я подумав.
— Ти подумав, що я — це камера схову для старих речей? — відрізала вона. — Чотири роки ти не питав, як я живу. Ти не дзвонив, коли я потрапила в лікарню з тиском. А тепер ти прийшов за теплом?
— Мамо, хто там? — з кімнати вийшов Андрій, їхній дорослий син. Побачивши батька, він застиг. — Тату?
— Андрію, синку, — Михайло зробив крок уперед, але хлопець не ворухнувся, щоб його обійняти.
Наталя бачила, як син змінився на обличчі.
Андрій важко пережив розлучення батьків.
Він бачив сльози матері, бачив, як вона збирала себе по шматочках.
— Ти прийшов привітати? — сухо запитав Андрій. — Чи знову щось потрібно?
— Я запросила його, — раптом пролунав тихий голос з кухні. Це була Оксана, невістка Наталі. Вона вийшла, тримаючи на руках маленького Миколку. — Мамо, пробачте. Він дзвонив мені тиждень тому. Плакав. Казав, що йому ніде зустріти Різдво. Я подумала, що гнів — це погано до свята.
Наталя відчула, як її зрадили власні близькі.
Вона подивилася на Оксану, потім на сина.
Андрій лише знизав плечима, мовляв, «я тут ні до чого».
— Добре, — Наталя відступила, пропускаючи Михайла в коридор. — Проходь. Але тільки на вечерю. Потім ти підеш туди, звідки прийшов.
За столом панувала гнітюча атмосфера.
Михайло сидів на краєчку стільця, боячись зайвий раз підняти очі.
Він намагався заговорити з онуком, але Миколка, який майже не пам’ятав діда, лише притулявся до матері.
Наталя розкладала страви з механічною точністю.
Її фірмові вареники з вишнею, грибна юшка, запечена риба — все було ідеальним, але для неї їжа втратила смак.
— Дуже смачно, Наталю. Як завжди, — тихо сказав Михайло, намагаючись зачепитися за розмову. — Пам’ятаєш, як ми на наш перший спільний Новий рік готували цей салат разом?
— Я пам’ятаю багато речей, Михайле, — холодно відповіла вона. — Наприклад, як ти казав, що моє життя занадто нудне для твого “високого польоту”. Що тобі потрібна “іскра”, яку я нібито загасила своєю побутовщиною. То що, іскра згоріла, залишивши лише попіл?
Михайло здригнувся.
Він розумів, що заслуговує на кожне її слово.
— Я помилився. Я був егоїстом, який погнався за картинкою з журналу. Тільки тепер я зрозумів, що справжня цінність була тут. У цьому спокої, у твоїх очах.
Андрій різко поставив бокал на стіл.
— Тату, досить. Це звучить як сценарій з дешевої мелодрами. Ти пішов, коли було важко. Ти повернувся, коли стало ще гірше тобі. Це не каяття, це зручність.
Після вечері, коли діти пішли в кімнату бавитися з Миколкою, Наталя почала прибирати зі столу.
Михайло підвівся, щоб допомогти.
Він взяв велику кришталеву вазу, в якій були фрукти.
Це був весільний подарунок від її батьків.
Його руки, що все ще тремтіли від пережитого хвилювання, не втримали важке скло.
Ваза вислизнула і з гуркотом розлетілася на дрібні друзки об плитку на підлозі.
На звук прибігли Андрій з Оксаною.
Наталя стояла над уламками, дивлячись на них так, ніби там була вся її доля.
— Господи, Наталю, пробач! Я випадково, я, — Михайло кинувся збирати скло.
— Не чіпай! — крикнула вона. — Залиш! Ти завжди все ламаєш, Михайле. Спочатку моє серце, потім сім’ю, а тепер і цю вазу. Ти не можеш просто прийти і нічого не зруйнувати!
Вона опустилася на стілець і раптом розплакалася.
Це були не сльози слабкості, а сльози виснаження.
Чотири роки вона тримала це все в собі, намагаючись бути сильної, бути ідеальною, доводити всьому світу, що вона впоралася.
А тепер цей чоловік стояв посеред її чистої кухні, і вона знову відчувала себе тією покинутою жінкою.
Михайло не пішов.
Він став на коліна біля її ніг, не зважаючи на уламки скла навколо.
— Бий, кричи, виганяй. Але не плач. Я знаю, що я — руїна. Але я прийшов не просити прощення, я прийшов сказати, що ти — найкраще, що було в моєму житті. І якщо мені доведеться все життя збирати ці уламки по одному, я буду це робити.
Минуло кілька годин.
Місто занурилося у святкову ніч.
Андрій з родиною поїхали додому, залишивши батьків наодинці.
Наталя сиділа на дивані, дивлячись на вогники ялинки.
Михайло закінчив прибирати кухню — він вимив кожну тарілку, вимів кожен уламок скла.
Він вийшов до вітальні, одягнений у свою куртку.
— Я піду, Наталю. Дякую за вечерю. І за те, що вислухала.
Вона подивилася на нього.
У світлі гірлянд він здавався таким старим і беззахисним.
Весь її гнів, який вона вирощувала роками, раптом здався важкою ношею, яка більше не давала їй дихати.
— Де ти будеш ночувати? — запитала вона.
— Знайду якийсь хостел. Не хвилюйся.
— У хостелах сьогодні немає місць, — Наталя зітхнула і відвернулася до вікна. — Лягай у вітальні. На дивані. Але це тільки на одну ніч. Завтра будеш думати, як жити далі.
Михайло застиг біля дверей.
Він не очікував навіть на таку малу дещицю милосердя.
— Дякую. Наталю.
Вона не відповіла.
Вона пішла до себе в спальню, зачинивши двері.
Але, лежачи в темряві, вона вперше за довгий час відчула, що її серце не болить.
Воно було шорстким від старих образ, але воно билося спокійно.
Різдво не склеїло розбиту вазу.
Воно не повернуло чотири втрачені роки.
Але воно дало їм обом можливість просто побути в тиші, без криків та звинувачень.
Іноді цього достатньо, щоб почати збирати нову вазу — можливо, не таку гарну, як перша, але набагато міцнішу.
Наталя всю ніч лежала, на душі вже не було того важкого каменя образи, але вона так і не зімкнула очей.
Їй не давало спокою лише одне питання: чи варто пробачати чоловіка? Чи можуть вони бути щасливими? Чи пробачають жінки за зраду таку?
Фото ілюстративне.
