Я заробітчанка, вже 16 років в Італії, але щороку приїжджаю додому на свята взимку.
У мене є два сина, обоє одружені давно.
Старший син живе з сім’єю в Канаді, йому моя допомога зараз не потрібна.
Коли він виїжджав, я дала йому 10 тисяч євро, і більше ніколи нічого він в мене не просив.
Коли молодший син одружився, я купила йому квартиру, і вони відразу пішли жити окремо.
Далі я вже дбала про себе, всі зароблені гроші я витрачала на будівництво будинку для себе.
Там вже все готово, навіть меблі є. Але дім я закрила на ключ і нікого туди не впускаю.
От коли на свята додому приїжджаю, то там живу. А потім знову закриваю.
На Різдво син з невісткою і внуками прийшли до мене.
Діти гарно поколядували, я їм дала по 100 євро, подумала, що раз на рік можна.
А на Стефанії, 9 січня, вони запросили мене до себе, невістка у мене Стефанія, то ж святкувала свої іменини.
Вона накрила столи щедро, думала, що я принесу в конверті євро, бо я ж Італії приїхала.
Я невістку привітала, але скромно. Подарувала їй кавовий сервіз, який я в Римі для себе купила за 40 євро.
Здається мені, що їй це не дуже сподобалося, бо до кінця вечора вона ще сподівалася, що я дам гроші, а коли зрозуміла, що я нічого не збираюся їй давати, вона відкрито почала мене картати за те, що я, як заробітчанка, могла б їм і більше допомагати.
Одним словом, почалося все через те, що не сподобався подарунок, а закінчилося будинком.
Виявляється, син з невісткою давно мріють перебратися з своєї квартири в мій будинок, а мене, коли я повернуся додому, відправити в свою квартиру.
Син підтримав свою дружину, сказав мені, що я їм нічого не дала.
Пішла я від них з сльозами на очах. Як це, я їм нічого не дала? А квартира? Хіба це мало?
Не думала я, що мої діти такими невдячними виростуть.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.