Кімната, що виходила вікнами на захід, була залита м’яким, майже театральним світлом вечірнього сонця.
На старому, дещо просілому від часу ліжку, розкидано ціле сховище минулого: пачки жовтуватих паперів, альбоми з потьмянілими, вицвілими фотографіями та безліч дрібного мотлоху, який Лариса, мати, суворо наказала перебрати перед запланованим ремонтом.
Софія, яку вдома називали просто Сонею, позіхнула. Вона механічно перекладала з місця на місце непотрібні квитанції та старі зошити, коли її руки раптом наштовхнулися на щось тверде й несподіване.
Це були старі конверти. Не один чи два, а ціла охайна пачка, туго перев’язана грубою білою мотузкою.
Соню охопило дивне відчуття, ніби вона щойно торкнулася забороненої скрині з бабусиних казок.
На першому конверті, що лежав зверху, чітким, розгонистим почерком, який вона не могла ідентифікувати, було виведено: «Для Соні. Від тата».
Софія здивувалася.
Тато?
Її свідомість миттєво підкинула єдину відому їй інформацію: її батька немає вже давно.
Його не стало, коли вона була зовсім маленькою, ледь виповнилося два роки. Так завжди, без жодних вагань, говорила їй мама, Лариса.
На душі стало тривожно. Вона опустилася на підлогу, розв’язала мотузку.
Конверти розсипалися віялом. Перший — розпечатаний. Другий, третій — ніхто їх не відкривав, з обережно заклеєними краями.
Вона розриває папір на одному із запечатаних конвертів.
Вона вчитується в перші рядки, читає їх вголос, відчуваючи, як недобре від хвилювання.
У кожному посланні — одна і та сама, до болю знайома тема: прохання про зустріч, детальні описи того, як він сумує, як щоночі мріє хоча б один раз почути її голосний, дитячий сміх.
Соня швидко підхоплюється на ноги, її щоки палають від обурення та нерозуміння.
— Мамо! — кричить вона, не звертаючи уваги на речі, що попадають під ноги.
Відповіді — жодної.
— Мамо! — повторює вона.
Через мить у дверях спальні, що тепер здавалася епіцентром таємниці, з’являється її мати.
Вона виглядає втомленою, у руці — телефон.
— Що трапилось? Чому так кричиш? — запитує Лариса, навіть не піднімаючи погляду.
— Що це таке?! — Софія трясе перед нею цією зв’язкою, яка щойно була заборонним скарбом.
Лариса спочатку лише з занепокоєнням дивиться на папір, потім її обличчя кам’яніє.
Вона стоїть на місці.
— Де ти це знайшла?
— У твоїй коробці! Це листи від нього? Від тата?!
Настає абсолютна тиша. Чутно лише, як монотонно цокає старий годинник на стіні.
Лариса повільно, ніби несучи на собі важкий тягар, сідає на край ліжка.
— Соню, — говорить вона ледь чутно. — Це давня історія. Не варто.
— Не варто?! Ти все моє життя стверджувала, що його вже немає! — кричить Софія. — А він є! І писав мені весь час! Чому ти брехала?!
Мати сумно опускає очі. Софія починає ходити по кімнаті.
— Відповідай!
— Тому що, — шепоче мати з вологими очима, — Тому що я не могла вчинити інакше.
— Не могла?! — Софія не могла повірити в ці слова. — Говорити неправду мені ти могла? Ти хоч уявляєш, що я зараз відчуваю?!
Лариса мовчить. Її очі блищать від невиплаканих, гірких сліз.
— Розповідай. Все розкажи.
Лариса глибоко вдихає, немов підіймає непомірний вантаж зі своїх плечей.
Вона дивиться на сонячні промені у вікні, а потім тихим голосом починає свою довгу, болісну сповідь:
— Я зустріла твого батька, Артема, коли мені було всього двадцять років. Тоді світ здавався мені легким, немов весняний вітер. Він був цілковито не схожий на всіх хлопців, яких я знала. Веселий, цікавий, але водночас неймовірно ніжний. Я тоді навчалася у фінансовому коледжі і підробляла офіціанткою у невеликому кафе біля парку. А він регулярно заходив туди з друзями після своїх пар, замовляв чай і постійно вигадував якісь дурниці, щоб привернути мою увагу.
Жінка слабко посміхається від раптового спогаду, немов говорить про когось дуже далекого, але все ще нестерпно близького.
— Одного разу він підійшов до мого столика і сказав: «Якщо я відгадаю твоє ім’я з трьох спроб — ти підеш зі мною в кіно, а якщо ні — я оплачу твою наступну зміну».
— І відгадав? — тихо питає Софія, не витримавши паузи.
— З третьої, — усміхається Лариса. Але ця усмішка миттєво гасне, поступаючись місцем глибокій тіні. — Так все й почалося.
Вона продовжує розповідати, як вони гуляли мокрими від дощу вулицями, ділили одну порцію найдешевшого морозива біля річки, сперечалися про філософію, а потім — хто з них першим набереться сміливості зізнатися у коханні.
— Він був бідним студентом, але мріяв про все на світі. Казав, що обов’язково збудує величезний будинок біля моря, лише для нас трьох. І я вірила кожному його слову.
Софія мовчить. Вона не може вмістити у свідомості цю картину: матір, яка говорить із такою теплотою про чоловіка, якого вона називала тим, кого вже давно немає.
Лариса продовжує свою розповідь:
— Весілля було, як у старих романтичних фільмах. Надмір квітів, шалений сміх, наші найкращі друзі. Він не відривав від мене очей. А потім з’явилася ти — і він просто був на сьомому небі від щастя. Здавалося, у нас було абсолютно все, чого можна бажати.
Вона замовкає, дивлячись у порожнечу.
— А потім, — її голос тріскається, як сухе дерево, — він зрадив.
Софія кліпає очима.
— Що?
— Ми посперечалися через якусь дрібницю. Він пішов з друзями відзначити перемогу на змаганнях, там вони добре посиділи — Лариса видихає повітря. — Потім він сам прийшов. Все розповів. Клявся, що це була важка його помилка, що він ненавидить себе за цей вчинок. Плакав, присягався, що ніколи більше такого не повториться.
— І що? — Софія ледь шепоче.
— А я не змогла. Не змогла переступити через себе, пробачити. Для мене в ту мить весь світ рухнув. Я зібрала наші речі, забрала тебе і поїхала. Не сказала йому, куди саме.
Лариса піднімає погляд на доньку. Її очі — дві криниці, сповнені смутку.
— Я думала, що захищаю тебе. Від болю, від бруду, від цієї плутанини дорослого життя. А потім, потім я сказала, що його немає. Так було простіше.
Софія різко встає.
— Простіше для тебе, чи не так? Щоб не відчувати себе ошуканою і зрадженою?
— Соню.
— Його не стало! — перебиває донька, сердито розмахуючи пачкою листів. — Це не його не стало, це твоєї совісті не стало! Ти що, через одну його помилку забрала у мене батька?! Через свою гордість?!
— Досить! — сказала мати. — Ти нічого не розумієш!
— Розумію! Ти — лише про себе думала завжди! — Софія сказала у відповідь. — Сама все зруйнувала і мене втягнула у свою брехню!
Мати заплющує очі, важко чути від дитини, заради якої була готова на все, такі слова.
— Можливо, ти і маєш рацію. — шепоче вона. — Але тоді я не могла інакше.
Софія розриває один із конвертів, немов прагне знищити все минуле.
— Я знайду його. Зрозуміла? Того найживішого батька, якого ти від мене заховала!
Вона виходить з квартири, гримнувши дверима так, що у шафі задзвенів посуд.
Лариса залишається сидіти на самоті.
Дивиться на листи, що розсипалися по килиму, і тихо запитує у порожнечу:
— Я все зруйнувала?! Я?
Після тієї важкої розмови в будинку запанувала холодна тиша, як у покинутій церкві.
Софія не розмовляє з матір’ю чотири дні. Жодного слова.
Вона дивиться крізь неї, відповідає односкладово, а якщо Лариса намагається заговорити, Соня просто йде, грюкнувши дверима.
Але щоночі — вона читає листи. Один за одним. Кожен конверт випромінює якесь тепло і батьківську тугу.
У листах Артем розповідає, як важко йому було від туги, як довго шукав їх у різних містах, як одного разу він майже побачив Соню на вулиці — маленьку, з морозивом, — але не наважився підійти.
Він боявся, що Лариса накричить на нього.
І наприкінці кожного листа — одна й та сама фраза-мантра:
«Я чекатиму, скільки буде потрібно. Твоє життя — моє світло».
На п’яту ніч Софія більше не витримує. Вона відкриває ноутбук і починає пошук за прізвищем та ім’ям батька.
Через півгодини — знаходить.
Фотографія: чоловік років за сорок, впевнений у собі, в дорожезному костюмі, з щирою, але трохи сумною посмішкою.
Підпис: «Артем Гнатович Коваль. Засновник регіональної мережі будівельних інвестиційних компаній».
— Ось ти де, — шепоче вона. — Ти є, а не так як мама мені говорила, що тебе немає давно. Ти — успішний.
Через тиждень вона стоїть біля височезної, скляної офісної будівлі.
— Можна до Артема Коваля? — питає вона секретаря.
— У вас призначена зустріч?
— Ні але я його донька.
Молода, бездоганно вдягнена жінка за стійкою підіймає очі, зависає на мить, немов комп’ютер, а потім швидко набирає номер.
Через п’ять хвилин у верхній частині сходів з’являється високий, стрункий чоловік.
Коли він бачить Соню — він завмирає. Він впирається рукою у перила, немов втратив рівновагу.
— Соню? — голос тихий, ледь чутний. — Це ти?
Вона киває, не в змозі вимовити жодного слова.
Він підходить ближче — повільно, ніби боїться, що вона розтане, як туман.
— Я не можу повірити.
У Софії течуть сльози. Всі образи, накопичена злість, смуток йдуть в одну мить.
Вони сидять у його просторому кабінеті з панорамним видом на місто.
Він слухає, розповідає про своє життя після їхнього зникнення, запитує найменші деталі про те, як жила вона.
Він багатий, впевнений, на зап’ясті — дорогий годинник, але очі його — втомлені і сповнені невисловленої доброти.
— Я роками намагався вас знайти, — каже він. — Писав ці листи, чекав. А потім зрозумів, що, напевно, ви не хочете. Я поважав вибір Лариси.
— Це мама, — тихо відповідає Софія. — Вона мені брехала. Весь цей час.
Він опускає погляд.
— Я розумію твою матір, Соню. Хоч мені і боляче. Але я ніколи не переставав вас любити.
Того вечора він відвозить її додому, і біля під’їзду каже з надією:
— Якщо захочеш — приїжджай до мене ще. Я буду дуже радий.
Наступного дня Софія починає збирати речі.
Лариса стоїть у дверях кухні — бліда, але не плаче.
— Куди ти зібралася?
— До тата, — коротко відповідає Софія. — Хочу пізнати його. Хочу жити з ним.
— Ти серйозно? — шепоче мати.
— А ти думала, я все життя буду поруч із тобою і робитиму вигляд, що нічого не сталося?
— Соню, почекай. Я.
— Досить, — перебиває вона. — Я втомилася слухати твої виправдання. Через тебе я втратила батька, дитинство, нормальну родину. Через твою гордість!
— Не кажи так, — мати ступає ближче, її руки тремтять. — Я просто хотіла якнайкраще, мені теж важко було, я не могла пробачити зраду.
— А вийшло, як завжди, — сердито каже Софія і тягне важку валізу до дверей.
Лариса йде за нею босоніж коридором.
— Дзвони мені, гаразд?
— Подивимося, — говорить Софія і виходить, не озирнувшись.
Двері голосно грюкають. У квартирі знову стає тихо.
Минає два місяці.
Софія живе у батька, Артема Коваля. У неї окрема, розкішна кімната з панорамним видом на річку, новий гардероб, який постійно поповнюється, і нові, поверхневі друзі.
Батько постійно добре забезпечує свою раптово знайдену доньку, постійно повторює:
— Тепер ми все почнемо заново, правда, доню?
Вона киває, посміхається, хоча десь усередині досі важко. Але поступово ця внутрішня вага ніби відступає.
Мати не телефонує. Софія їй також.
Іноді дівчина мимовільно згадує маму, але одразу відганяє ці думки. «Сама винна», — суворо каже вона собі.
А десь у старій, порожній квартирі Лариса ночами лягає в ліжко, довго дивиться на темну стелю і тихо шепоче:
— Тільки б вона була щаслива, хоч би й з ним.
Минає ще місяць.
Софія повністю поринає у життя з батьком. Вона успішно вступає до престижного інституту, їздить на новенькій автівці, яку подарував Артем, по вихідних вони снідають у дорогих ресторанах, сміються.
Він постійно намагається бути поруч — питає, чи не нудьгує, говорить:
— Я хочу повернути тобі ті роки, які ми втратили через мій нерозумний вчинок і її рішення важке.
Вона посміхається. Але іноді, коли залишається сама, чомусь відчуває смуток.
Вечорами в пам’яті спливає мамин голос: «Одягни куртку, застудишся», або «Ти знову забула пообідати?»
Софія злиться на себе — навіщо згадувати зрадницю?
Одного разу Артем, побачивши її задумливість, питає:
— З мамою не розмовляла?
— Ні, — відрізає вона.
— А може, варто?
— Ні, — повторює холодно. — Вона сама обрала такий шлях — нехай живе зі своєю гордістю.
Батько зітхає, але не сперечається. Він занадто добре знає, як смуток і любов можуть заплутатися у людському серці.
А в старій квартирі тим часом тиша.
Лариса повертається з роботи пізно. Сил не вистачає ні на що.
Вона недобре себе почуває. Але до поліклініки не йде — думає: «Минеться».
Вночі їй стає недобре. Вона сидить на кухні, закутана у велику, стару вовняну шаль, п’є воду.
Телефон лежить поруч і мовчить.
Вона довго дивиться на екран, немов чекає дзвінка він найдорожчої в світі людини.
Не дочекавшись, відкриває контакти. Рука зависає над іменем «Софійка».
— Ні, — шепоче вона. — Не треба. Навіщо турбувати. Вона тепер щаслива. Не варто заважати їй.
Сльози течуть по щоках, але жінка все одно відкладає телефон.
Вранці сусідка стукає у двері. Потім викликає швидку і вона вже в стаціонарі.
Тим часом у Софії — день народження. Їй виповнюється демократичний двадцять один рік.
Гучне свято, безліч гостей, яскрава музика. Батько виголошує емоційний тост, сміється.
У той момент, коли всі аплодують, у Софії несподівано стає важко на душі — без жодної причини. Ніби хтось тихо зітхнув поруч.
Вночі, у своїй шикарній кімнаті, вона відкриває шухляду і знаходить ті самі, вже знайомі листи. Перечитує останній.
І раптом помічає знизу підпис, якого раніше не бачила — можливо, не хотіла бачити:
«Соню, якщо ти колись мене пробачиш — пробач і маму. Вона дуже сильна, але може бути неймовірно самотньою».
Софія кидає лист, хапає телефон.
Дзвонить. Довгі гудки. Ніхто не відповідає.
Потім знову — і знову.
На третій раз слухавку бере чужий голос:
— Хто ви?
— Я донька. А що трапилося?
— Вона у стаціонарі. Недобре їй.
Далі все як у тумані. Таксі, нічний холод, сірі, одноманітні стіни палати.
Софія стоїть біля ліжка — мати лежить, майже не рухається.
— Мамо, — шепоче Софія. — Мамо, я тут.
Лариса повільно відкриває очі. У них — несподівана радість.
— Сонечко, ти прийшла.
— Звичайно, прийшла. Чому ти не сказала, що занедужала?
— Не знаю, — ледве посміхається мати. — Я думала, ти не захочеш бачити мене.
— Припини, — у Софії течуть сльози. — Прости мене. Я наговорила стільки недобрих речей, була нерозумною.
— Ні, ти просто образилася через мою неправду. Напевно, це було справедливо.
Вони мовчать, тримаючись за руки. У палаті тихо.
Мати тихо каже:
— Він хороший, так?
— Так, — киває Софія. — Він дуже хороший.
— Тоді живи щасливо. Не повторюй наших помилок. Любов — це не про гордість. Вона — про прощення.
Вона усміхається. Шепоче майже нечутно:
— Я щаслива, що ти прийшла.
Софія нахиляється, цілує мамину руку.
Мама заснула.
Світ ніби перестає існувати.
Через тиждень Софія стоїть біля маленького покритого осіннім листям горбика. Сніг падає повільно, огортаючи усе в біле, сумне покривало.
Вона тримає в руках старий, пом’ятий конверт — той самий, останній, який вона відкрила пізніше за всіх.
Виймає лист, читає:
«Софіє, якщо ти читаєш це, значить, час і життя все розставили по місцях. Пам’ятай: людина не повинна втрачати сім’ю через образу. Образа обов’язково мине. А любов — залишається. Знайди в собі сили пробачити Ларису, як ти пробачила мене. Вона заслуговує на мир. Живіть без моєї помилки. Батько, Артем».
Вона тримає лист у долонях, шепоче:
— Прости мене, мамо.
І стоячи на холодному вітрі, відчуває, як по щоці тече перша, вже не гнівна, а гірка сльоза — сльоза усвідомлення і прощення.
Софія картає себе, що так вчинила, у неї лише образа була на душі.
Чому так склалося в родині, яка могла б бути такою щасливою? Хто винен, що в сім’ї не склалося щасливе життя?
Чи вірно вчинила Софія?
Фото ілюстративне.
