Михайло стояв на пероні маленького вокзалу, вдихаючи вологе повітря провінційного містечка. За ті сім років, що минули від його останнього візиту, тут мало що змінилося. Все та ж солідна будівля залізничного вузла, ті ж самі каштани вздовж центральної алеї, і навіть стара голуб’ятня у дворі навпроти вокзалу стояла на своєму місці. Проте для Михайла все навколо було просякнуте болем.

Це місто було рідним для неї. Для його Вікторії. Віки — жінки, яку він кохав понад усе на світі, і чиє ім’я за ці роки стало для нього синонімом втраченого раю.

Михайло оселився у невеличкому готелі в центрі. Він приїхав сюди лише з однією метою — відвідати її завтра. Рівно сім років тому Віка пішла з життя, і це була його перша подорож сюди після того фатального дня.

Увечері, не знаючи, куди подіти себе від думок, він вийшов на прогулянку. Колись вони з Вікторією часто ходили цими вуличками. Йому було двадцять вісім, коли батько, власник великого агрохолдингу, відправив його сюди налагодити роботу місцевого елеватора. Саме тут, у старенькому парку біля ставу, він зустрів її вперше.

Того дня він теж гуляв на самоті. Побачив дівчину, яка сиділа на лавці та тихо витирала сльози. Михайло завагався, але якась невидима сила підштовхнула його підійти.

— Вибачте, у вас щось трапилося? Можливо, я можу допомогти? — обережно запитав він.

Дівчина здригнулася, підняла на нього великі сині очі, повні відчаю, і різко відповіла: — Йдіть собі! Мені й так непереливки, не вистачало ще чужих порад.

Михайло спочатку розгубився, а потім несподівано навіть для самого себе сказав: — Та будь ласка, сидіть і плачте! Якщо вам подобається дивитися, як життя проходить повз, поки ви жалієте себе, то я не заважатиму.

Дівчина завмерла. Її плач вщух, вона здивовано глянула на зухвалого незнайомця. А потім… розридалася ще дужче. Тепер Михайло вже не міг піти. Він зітхнув і сів поруч.

— Ну що вже такого сталося? Хтось образив? Вона похитала головою: — Тітка не відпускає вчитися. Я так мріяла про університет у столиці, а вона каже: «Досить тобі й технікуму, йди на фабрику, треба на хліб заробляти». Ви розумієте? Це ж як стіна перед тобою…

— Почекай трохи, — порадив Михайло, дивлячись у її вологі очі. — Станеш трохи дорослішою, відкладеш трішки коштів і поїдеш. Життя довге, не обов’язково все вирішувати сьогодні.

Вона ледь помітно посміхнулася. Вони познайомилися. Її звали Вікторія. Весь той вечір вони гуляли містом, і Михайло відчував, як у його душі народжується щось таке, чого він ніколи раніше не відчував.

Минув тиждень. Михайло мав повертатися до своєї успішної реальності, але вже не міг уявити її без Віки. Він прийшов до її тітки, приніс подарунки, намагався бути максимально ввічливим. Тітка, жінка сувора й ображена на долю, неохоче погодилася відпустити племінницю, хоча наостанок кинула дошкульне: — Дивись мені, коли твій міський кавалер награється і знайде собі рівню, назад не просися.

Вони поїхали. Останню ніч перед від’їздом вони провели разом. Це була їхня перша ніч — ніжна, сповнена обіцянок і надій. Михайло вірив, що вони будуть разом завжди. Він дзвонив батькам, розповідав про Віку, про її неймовірні сині очі та чисту душу. Мати слухала стримано, лише кидала коротке: «Побачимо».

Але вдома все пішло не так. Мати з першого погляду продемонструвала Вікторії своє зневажливе ставлення. Дівчина відчувала себе чужою у розкішному будинку Михайлових батьків. Михайло, намагаючись захистити кохану, винайняв для неї квартиру, сподіваючись, що згодом пристрасті вляжуться.

А проте через місяць усе зруйнувалося. Батько Михайла покликав сина до кабінету і мовчки поклав на стіл конверт. Там були фотографії: Вікторія в обіймах іншого чоловіка в ресторані, вони виходять з готелю…

Це був удар у самісіньке серце. Михайло відчував себе зрадженим хлопчиськом. Він побіг до неї, кинув ті знімки на стіл і вимагав пояснень. Віка лише зблідла, її губи тремтіли. — Михайле, це не те, що ти думаєш… Це неправда… — Фотографії не брешуть! — вигукнув він і пішов, грюкнувши дверима.

Наступного дня Віка зникла. Залишилася лише коротка записка: «Ти повірив паперу, а не мені. Можливо, ти просто шукав привід, щоб повернутися у свій ідеальний світ. Прощавай».

Михайло не шукав її. Він намагався забути її в роботі та випадкових знайомствах, поки одного дня йому не зателефонувала та сама тітка з її рідного міста: — Вікторію поховали. Нехай це буде на твоїй совісті, пане директоре.

Сім років він жив із цим каменем на душі. Лише за пів року до власної смерті мати Михайла, змучена хворобою та сумлінням, зізналася: фотографії були підробкою. Їх замовив її знайомий фотограф за значну винагороду, щоб «врятувати сина від нерівного шлюбу».

Світ Михайла перевернувся. Він зрозумів, що власноруч знищив єдине справжнє, що мав у житті.

Саме тому він зараз тут. У місті її дитинства. Поки він чекав на завтрашній день, Михайло вирішив перекусити у літньому кафе. Раптом до його столика підійшов хлопчик. На вигляд йому було років сім. Одягнений просто, але охайно, з великими, дивовижно знайомими синіми очима.

— Дядю, ви не будете доїдати хліб? — тихо запитав малий, показуючи на кошик на столі. Михайло заперечливо хитанув головою, і хлопчик спритно схопив шматочок. Він не почав його їсти, а побіг до ставка і заходився кидати крихти качкам.

Михайло посміхнувся, дивлячись на дитину. Хотів було підійти, запропонувати замовити йому щось поживне, але раптом різкий, пекучий біль у животі змусив його зціпити зуби.

Лікарня… Операція… Термінове видалення апендикса в місцевій стаціонарній лікарні затримало його ще на тиждень. П’ять днів на лікарняному ліжку Михайло думав лише про одне: він має дійти до Віки. Він має попросити вибачення, хоча б у холодного каменю.

На сьомий день, ледь тримаючись на ногах після лікарні, Михайло купив великий букет білих троянд — тих самих дрібних, кущових, які вона так любила. Він приїхав на міський цвинтар і впевнено пішов доріжкою, яку запам’ятав назавжди.

На місці дерев’яного хреста тепер стояв металевий пам’ятник з фотографією. Віка дивилася на нього з пластини так само ніжно, як і в перший день їхнього знайомства.

Але біля могили був хтось іще. Маленька фігурка сиділа на лавці, схиливши голову. Михайло підійшов ближче і впізнав того самого хлопчика з кафе. Дитина старанно виривала бур’яни біля огорожі.

— Привіт, — тихо сказав Михайло. Хлопчик підвівся, витираючи брудні руки об штани. — Доброго дня. — Що ти тут робиш, малий? Ти… доглядаєш за цією могилою?

Хлопчик кивнув. — Я тут часто буваю. Бабусі Ліді вже важко ходити, ноги болять, тож вона каже, що тепер це мій обов’язок. Це моя мама. Вона померла, коли я народився.

Михайло відчув, як серце стислося. Ноги стали ватяними, він важко опустився на край лави. — Мама? Але… Вікторія померла сім років тому. А тобі скільки? — Сім і є, — хлопчик подивився на нього серйозно. — Нещодавно було свято.

Михайло закрив обличчя руками. Голова йшла обертом. Математика була безжальною. Вона поїхала від нього вагітною. Вона нічого не сказала, бо він їй не повірив. Вона повернулася до тітки, народила сина і пішла з життя, залишивши дитину жінці, яка її ніколи не любила.

— Як тебе звати? — прошепотів Михайло. — Василь. Бабуся каже, що на честь її батька.

— Васильку… А де ти живеш? Давай я проведу тебе до бабусі Ліди.

Квартира тітки Ліди була такою ж похмурою, як і колись. Сама жінка дуже здала: згорбилася, очі потьмяніли. Побачивши Михайла на порозі, вона не здивувалася. Вона ніби чекала на нього всі ці роки, щоб вилити весь свій гнів.

— Чого прийшов? — хрипко запитала вона, не запрошуючи до хати. — Сім років знадобилося, щоб дорогу знайти?

Михайло увійшов без дозволу, він не міг більше стояти. — Чому ви мені не сказали про дитину? Чому не знайшли мене? — А навіщо ти нам такий був потрібен? — вигукнула вона. — Вероніка до останнього просила нічого тобі не казати. Казала: «Якщо не повірив мені, то й сина не вартий». Вона після тих пологів так і не оговталася… згасла за тиждень. А я… я мусила цю дитину ростити, хоча мені вже тоді сил не було.

Михайло дивився на Василя, який стояв у кутку і уважно слухав кожне слово. Хлопчик раптом підійшов до Михайла і запитав: — То це ви той чоловік з маминої записки? Той, хто нас покинув? Через вас мами немає?

Слова дитини різали гостріше за будь-який ніж. Михайло опустився на коліна перед сином. — Я винен, Ваську. Я був дуже дурним і гордим. Я повірив злим людям і не захистив твою маму. Але я ніколи її не забував. Весь цей час вона була в моєму серці.

Михайло розповів хлопчику правду — так, як міг пояснити дорослі помилки дитині. Він не виправдовувався, він просто визнав, що життя іноді ламається через одну хвилину слабкості.

Коли сонце почало сідати за горизонт, Михайло вийшов на балкон старої квартири. До нього підійшов Василь і несміливо торкнувся його руки.

— Ви знову поїдете? — тихо запитав хлопчик. Михайло міцно потиснув маленьку долоню. У цій долоні була вся його майбутня доля. — Поїду, синку. Але тільки разом із тобою. Якщо ти захочеш, звісно. Ми заберемо і бабусю Ліду, якщо вона погодиться. Ми купимо великий будинок, де буде багато сонця і квітів. Таких, як любила твоя мама.

Василь довго дивився на тата, а потім притиснувся до його плеча. Михайло зрозумів: прощення не можна заслужити словами, його можна лише вибудувати роками турботи. І він був готовий присвятити цьому кожну хвилину свого життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.