fbpx
Життєві історії
– На що ти чекаєш, що сніг в липні піде! Ти розумом думай своїм, як ти одна будеш малюка ростити? Кому ти потім потрібна будеш? Світланко, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно, – голосила тітка.

Таки дочекалася…

– Бабусю! – схлипувала Аня. – Може ми поспішили? Ми з Владом зовсім мало знайомі. За матеріалами

– Але ж ви любите один одного?

– Так дуже.

– Дурненька ти у мене ще, тримайся за своє щастя міцно, тепер вас двоє, бережіть свою любов! І перестань вже ревіти, я свого чоловіка п’ять років чекала, вірила, що одного разу ми будемо разом, і дочекалася ж.

Аня подивилася на бабусю розчервонілими від сліз очима. Цю історію вона чула коли була ще зовсім маленькою.

– Бабусю, розкажи мені про вас з дідусем ще раз …

– Тільки зовсім коротко, а то наречений тебе втратить, добре, ну, витирай ж сльози, сьогодні ваш день, а у тебе очі на мокрому місці, – жінка простягнула хустку, накинула шаль на плечі і почала розповідь …

– Мені було 17, коли я залишилася зовсім одна, ростила мене тітка по батьківській лінії, доброї душі людина … Та пішла ось зовсім рано. Ще за життя тітонька попросила подбати про мене свою сестру, та жила в місті, неподалік від нашого села, відмовити то не відмовила, але і позитивної відповіді вона не дала. А тітка вірила, що я буду в надійних руках, якщо з нею що-небудь трапиться.

І ось я зі старою валізою вирушила в дорогу. Так вже вийшло, що з’явилася я без попередження, лист мій до міських родичів не дійшов, тітка була на зміні, а чоловік, який відкрив мені двері, мабуть її чоловік, навіть на поріг мене не пустив.

– Дівчино, якщо я кожній приїжджій буду давати притулок, мені треба буде відкривати будинок милосердя. Ось Галина прийде зі зміни там і поговорите, – сказав він і зачинив переді мною двері.

Я нерішуче постукала знову.

– Що ще?

– Ви не сказали, коли вона прийде?

– Завтра приходьте, що тут незрозумілого.

Нічого не вдієш, взявши свою валізу я вирушила бродити по місту, непомітно для себе дійшла до набережної. Поставила валізу поруч з лавкою і присіла відпочити.

Мені треба було придумати де провести цю ніч.

– Дівчино, тримайте, ви зовсім замерзли, – я підняла очі, поруч зі мною стояв симпатичний молодий чоловік, він накинув мені на плечі свій піджак і присів поруч. – Когось чекаєте?

Я похитала головою.

– Уже пізно, може провести вас до будинку?

Він був такий наполегливий, а я боялася зізнатися, що йти мені було нікуди, в результаті назвала по пам’яті адресу тітки. Біля під’їзду ми попрощалися, ту ніч я просиділа на лавці біля тітчиного будинку, в дбайливо накинутому на мої плечі піджаку.

Зранку мене забрала до себе тітка, вилаявши чоловіка за повну відсутність гостинності і черствість. Виділила мені невелику кімнатку і пообіцяла виклопотати для мене місце на заводі, де вона працювала.

На наступний вечір я, захопивши піджак, побігла на причал, просиділа там до пізнього вечора, але так і не дочекалася свого прекрасного незнайомця. Я адже навіть його імені не знала, поблукавши трохи по місту, повернулася додому ні з чим.

Так минуло кілька місяців, одного разу повертаючись з роботи додому, я побачила його на лавочці біля свого під’їзду з букетом червоних троянд.

Побачивши мене він посміхнувся.

– Це вам, вибачте, все ніяк не міг вирватися, їздив до матері, вона трохи прихворіла …

– Дякую, у мене залишився ваш піджак, почекайте, я принесу.

Того вечора ми довго блукали вулицями, сиділи в кафе, Олексій розповідав про себе, з 14 років він став самостійним, батьки розійшлися, роз’їхавшись по різних містах, він жив то у матері, то у батька, а тепер, ставши людьми похилого вони вимагали більше догляду та уваги.

Я в свою чергу розповіла йому свою історію, так почалися наші зустрічі, частенько Олексій їхав з міста провідати то батька, то матір. Я чекала і сумувала.

Нашим улюбленим місцем для зустрічей стала та лава біля причалу, Олексій був дуже тактовним молодим чоловіком, якщо прийти на зустріч не міг – залишав мені записку в поштовій скриньці. Одного разу він зник не попередивши, ні написавши ні слова …

Пройшов місяць, настала осінь, весь цей час я чекала Олексія, ходила на наш причал. Одного разу я застудилася і злягла.

Ось тоді то тітка і почала мені вимовляти.

– Світлано, ось що ти туди ходиш, ясно ж, як білий день, що він кинув тебе! – вона сідала поруч, гладила мене по голові і витирала сльози – ну давай я познайомлю тебе з хорошим хлопцем, у подруги є син, у нас в цеху працює, не хлопець, а золото.

– Не треба. Я чекатиму.

– Чого? У моря погоди? Ось одужаєш я їх в гості запрошу, відмови не приймаються. Зрештою я пообіцяла про тебе подбати.

Пройшов місяць, я ніби як і одужала і одночасно з цим відчувала себе недуже добре. Тітка познайомила нас з Леонідом. Звичайний хлопець. Він мені посміхався, а я все чекала, коли ж гості нарешті підуть, так нудно мені тоді було …

Незабаром картина прояснилася – я чекала дитину від чоловіка, про місцезнаходження якого нічого не знала …

– Світланко, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно, – голосила тітка.

– Я так не можу, а раптом Олексій приїде …

– А раптом сніг в липні піде! Ти розумом думай своїм, як ти одна будеш малюка ростити? Кому ти потім потрібна то будеш?

– Тітко, це вже мої проблеми.

– Ось і живи як знаєш, бачить Бог, я намагалася, все для тебе робила …

***

Твоя мама народилася в перший весняний день, пам’ятаю, як я вийшла з лікарні, не знаючи куди мені йти, як раптом до мене підбігла тітка зі сльозами на очах.

– Ну, куди знову зібралася, дурепа, йдемо додому.

– А дядько?

– А дядько в машині, чекає нас. Не звертай на нього уваги, він людина хороша, з усіма іноді буває …

Катерина росла спокійною, тямущою дівчинкою, а я з головою поринула в материнські турботи, паралельно пішла навчатися на заочне в інститут, треба було рости на службі, тепер нас було двоє, а вішати свої проблеми на родичів я не хотіла.

Я намагалася не думати про Олексія, але досі здригалася, коли чула це ім’я, а серце починало прискорено калатати, коли бачила знайому фігуру в натовпі.

Згодом я з’їхала від тітки отримавши кімнату в гуртожитку. Минуло п’ять років, якось гуляючи з Катрусею по набережній, я побачила його … на нашій лавці … він сидів, обхопивши голову руками, поруч лежать букет квітів, моїх улюблених червоних троянд. Не вірячи своїм очам я кинулася назустріч Олексію.

– Мамо, мамочко, я тебе наздожену! – бігла за мною слідом Катя, думаючи, що я граюся з нею.

– Олексію! – крикнула я.

– Свєта! … Свєтка! – Він обійняв мене і закрутив, раптом зупинившись подивився на Катю.

– Це …

– Наша донька. Олексію, де ти був? Я тебе чекала, ми тебе чекали …

Тільки тоді я побачила, що він трохи накульгує, в його рухах з’явилася невелика незграбність, здавалося кожен крок давався йому дуже важко.

– Я не хотів, щоб ти мене таким бачила … я поспішав до тебе, коли це сталося, потім ще довго приходив до тями, цей період реабілітації тривав нескінченно. А потім я написав тобі, мені відповіла твоя тітка, написала, що у тебе все добре, є молода людина, просила залишити тебе в спокої …

Додому ми повернулися в той вечір утрьох, як справжня сім’я, Катя швидко знайшла спільну мову з батьком. Не було цих років, немов ми були завжди разом …

***

– Бабусю, ти у мене така молодець, я напевно вийшла б заміж, що б у дитини був батько, а у мене сильне чоловіче плече.

– Онучко, я б і рада, тільки серце ж не обдуриш. Я знала, що він коли-небудь повернеться і готова була чекати його вічно … а тепер іди до гостей, я ще постою на свіжому повітрі …

«Гірко! Гірко! »- почулося через деякий час. Світлана Іванівна посміхнулася, по щоці її покотилася сльоза. Ось воно щастя, ось те, заради чого варто було жити …

Фото ілюстративне, з вільних джерел.