fbpx
Життєві історії
На щастя, прогнози подруг не збулися – рівно через місяць Андрій приїхав до Олесі. Привіз купу подарунків, а разом з тим маленьку золоту каблучку. Ще через пів року вони одружилися. Олеся не вірила, що так буває. Єдине, про що шкодувала дівчина, що поряд не було її мами

Життя тим і цікаве, що ніколи не знаєш, що буде завтра. Інколи здається, що нічого доброго вже не буде, а воно бере і трапляється. Олесі теж здавалося, що вона ніколи не буде щасливою, але життя внесло свої корективи. Часом жінці і не віриться, що все це відбувається саме з нею.

Дитинство Олесі було не таке, як у всіх, бо її мама була вчителькою, то ж і вимоги до доньки завжди були завищеними. Олеся завжди виглядала дорослішою своїх років, мислила глобальніше, говорила розсудливіше. Всі однокласники знали її маму, хоч вона і не провела жодного уроку в Олесиному класі. Вони ставилися до дівчини з повагою. Проте дехто вважав її трохи дивною. За матеріалами.

Одного дня Олеся прийшла до школи заплакана – серйозно захворіла її мама. Дівчина важко це переживала, замкнулася в собі. У неї було дві подруги, але вони не заводили мови про це, хоча й щиро співчували. Минав час: заняття, контрольні роботи, усе як завжди… Одного дня Олесиної мами не стало. Її портрет висів перев’язаний чорною стрічкою при вході у школу. Хтось згадував її уроки, хтось її посмішку, а у когось боліла душа за Олесю.

Подруги завжди були поруч, з того часу слово “мама” стало табу в їх розмовах. Ні про її маму, ні про своїх дівчата не згадували, а коли випадково це слово вилітало з вуст, одразу переводили розмову на іншу тему.

Дівчата стали до Олесі більш уважними. Та у неї тепер не було коли з ними гуляти після уроків. Треба було бігти додому і готувати вечерю, обід на завтра, прибирати у квартирі. Олеся взяла на себе усі хатні обов’язки, швидко навчилася готувати смачні страви, якими часом пригощала своїх подружок.

***

Через усе, що сталося, Олеся не поїхала вчитися до омріяного університету. Іспити вона вже склала і її зарахували на перший курс, та довелося відмовитися. Дівчина не могла лишити без нагляду двох своїх рідних чоловіків. Вони звикли, що в хаті завжди була господиня — спочатку матір, потім Олеся.

Коли всі подруги насолоджувалися студентською свободою, Олеся вже працювала продавцем у магазині, а ще поступила вчитися на заочне відділення в педінститут.

— Донечко, я бачу тебе у майбутньому вчителем. А тобі самій вирішувати, яку професію обрати, — згадувала тоді Олеся мамині слова.

П’ять років навчання пролетіли, як сон. Олеся подорослішала, розцвіла. Та лише на кавалерів не вистачало часу за роботою, навчанням та хатніми клопотами. На роботу пішла у ту ж школу, де працювала її мама.

Перший рік викладання виявився для молодої вчительки складним. Діти ніяк не хотіли сприймати її як справжнього вчителя, а колеги ставилися як до доньки. Якось промучилась рік. І ось канікули. Школа отримала путівки для дітей на морське узбережжя.

— Я пропоную, щоб до моря з дітьми поїхала Олеся, — сказала вчителька-філолог і всі її підтримали.

***

Саме біля моря дівчина вперше за багато років відпочила. Вперше побачила безкрає море, медуз і хвилі метрової висоти. Не обійшлося і без курортного роману. У неї до безтями закохався працівник рятувальної станції. Вони познайомились, коли довелося шукати одного з Олесиних учнів. Андрій знайшов хлопчика сплячим за декілька сот метрів від усієї групи. З того часу молодий парубок приходив до дівчини щодня.

Час відпочинку промайнув непомітно, наостанок Андрій з Олесею обмінялися телефонами. Вона приїхала додому зовсім інша, її душа ожила, відновилася.

— Ти аж світишся від того свого кохання. Та бережись, курортні романи короткочасні і не варто вірити в казку про спільне майбутнє, — радили подруги.

Але прогнози подруг не збулися. Рівно через місяць Андрій вперше приїхав до коханої у гості. Привіз купу подарунків, а разом з тим маленьку золоту каблучку. Через пів року Олеся з Андрієм одружилися. Єдине, про що шкодувала дівчина, що поряд не було її мами. Тому за посаджену матір у неї була вчителька української мови, а обидві подружки — дружками.

Олеся сиділа біля свого будинку і милувалася світанком. Величне, безкрає море ніби захопило її в свої обійми. Чоловік готував на кухні сніданок, маленький синочок солодко спав у ліжечку.

— Таке воно життя, як зебра — чорна смуга, біла смуга. Ніколи не знаєш, що тебе чекає. Мені здавалося, що я ніколи не буду щасливою, а зараз живу, як у казці, це ж треба, — подумала дівчина.

— Кохана, ходи снідати, — почула Олеся такий рідний голос Андрія і подякувала долі за своє щастя, якого і не сподівалася.

Тетяна ЧИРВА

Фото ілюстративне – osvitanova.

You cannot copy content of this page