— Прибери це негайно, поки гості не побачили. — Голос Віолетти пролунав сухо, наче вона струшувала невидиму порошинку з бездоганного плеча. — У мене вдома панує певна естетика, а не атмосфера привокзального буфету.
Я завмерла. Холодне скло салатниці, здавалося, прилипло до моїх пальців, а обличчя вмить спалахнуло від сорому та несподіванки.
Всередині, під шаром прозорої плівки, лежав мій фірмовий салат. Той самий, над яким я чаклувала з самісінького ранку. Я акуратно нарізала овочі дрібними кубиками, як колись вчила покійна бабуся. Сама готувала соус на свіжих жовтках, бо магазинний — то суцільні консерванти. Варила овочі з вечора, остуджувала їх на підвіконні, прислухаючись до завивання вітру за вікном. Для мене цей салат був символом дому, затишку та сімейного тепла.
— Віолетто, це ж наша традиція, — тихо сказала я. Голос чомусь став тонким і слабким, наче я виправдовувалася за злочин. — Степан дуже любить цю страву.
— Степан тепер стежить за здоров’ям, — відрізала зовиця, навіть не глянувши в бік брата. — А цей твій «майонезний хаос» — просто удар по організму. Сьогодні вже соромно таке ставити на стіл, Олено. Це неповага до культури харчування.
Я мимоволі подивилася на чоловіка.
Степан стояв біля панорамного вікна і з надмірною увагою роздивлявся вогники гірлянд на сусідньому будинку. На його спині напнулася дорога сорочка, яку ми придбали спеціально для цієї святкової вечері. Я чекала. Однієї його фрази вистачило б, щоб розвіяти цей морок. «Віолетто, припини», «Олена старалася», «Я хочу це з’їсти».
Хоч чогось.
Але Степан мовчав.
Взагалі-то, тривожні дзвіночки лунали й раніше. Просто я, як і багато жінок, воліла заплющувати на них очі. Чи знаєте ви це почуття, коли простіше проковтнути образу, ніж «псувати нерви» близьким? Коли затишок у родині тримається виключно на твоєму вмінні промовчати?
Ми приїхали до зовиці за дві години до півночі. Її квартира нагадувала сторінку модного журналу: стерильно-білі стіни, метал, скло, жодної зайвої деталі. Навть ялинка була дизайнерською — з прозорого акрилу, і пахла вона не хвоєю, а дорогим інтер’єрним парфумом.
— Взуття — в окрему нішу, — скомандувала Віолетта замість привітання.
Вона була у сукні кольору «чайна троянда», яка ідеально підкреслювала кожен м’яз її натренованого тіла.
— І, Олено, благаю, не клади сумку на цей пуф, там дуже делікатна оббивка, привезена під замовлення.
Я слухняно поставила сумку на підлогу в кутку. Погляд упав на мої руки: на вказівному пальці, попри всі зусилля і лимонний сік, залишилася крихітна рожева плямка від буряка. У цій сяючій білизні вона здавалася чужорідною ляпкою, ознакою «неправильного» життя. Я похапцем сховала руки в кишені пальто.
— Проходьте, — Віолетта кивнула у бік вітальні. — Стіл майже готовий. У нас сьогодні частування з ресторану авторської кухні. Жодної важкості, лише легкість та вітаміни.
На величезному скляному столі самотньо стояли тарілки з чимось зеленим і мікроскопічним. Рукола, насіння кіноа, прозорі скибочки риби, схожі на пелюстки квітів. Жодного шматочка хліба. Це був стіл не для радості спілкування, а для ідеальної фотографії в соцмережах.
— Я принесла трохи свого… домашнього, — я дістала салатницю, почуваючи себе винною першокласницею.
Саме тоді це й сталося. Віолетта підійшла ближче. Її ніздрі гидливо затремтіли, вловивши запах варених овочів, який пробивався навіть крізь плівку.
— Дай сюди. — Вона буквально вихопила важкий посуд із моїх рук.
Я думала, вона понесе його на кухню. Поставить у холодильник. Сховає десь подалі, щоб не показувати своїм «статусним» друзям. Але Віолетта підійшла до сенсорного відра для сміття. Кришка безшумно від’їхала вбік.
— Ні! — видихнула я.
Зовиця перевернула салатницю.
Глухий, вологий звук удару їжі об пластикове дно пролунав у тиші квартири гучніше за будь-який крик. Кілька годин моєї праці. Моє старання. Моє бажання зробити чоловікові приємне. Усе це перетворилося на безформну масу поверх порожніх коробок та кавових капсул.
— Посуд помиєш пізніше, забереш, коли йтимете, — кинула вона, ставлячи порожню, забруднену соусом миску на мармурову стільницю. — Ми таке не вживаємо. І тобі не раджу, у нашому віці варто вже дбати про обмін речовин.
У кімнаті повисла дзвінка тиша. Чути було лише, як тихо гуде зволожувач повітря. Я перевела погляд на Степана. Він нарешті відвернувся від вікна. В його очах я побачила не гнів і не солідарність зі мною, а лише розгубленість. Він явно боявся, що я зараз почну сперечатися і зіпсую вечір його сестрі.
— Ну, Оленко, — мовив він, винувато посміхаючись і тягнучись до тарілки з пророщеною пшеницею. — Ти ж знаєш, Віолетта фанат сучасного підходу. Не ображайся. Давай не нагнітати, сьогодні ж свято. Вона просто турбується про наше самопочуття.
Він узяв келих і простягнув його мені: — Випий трішки, заспокойся. Салат — це ж така дрібниця.
Усередині мене щось клацнуло. Тихо так, майже нечутно. Як ламається тонка, але життєво важлива опора, на якій трималася вся конструкція нашого шлюбу. Я подивилася на свою руку. На ту саму рожеву крапку на пальці.
— Дрібниця, кажеш? — перепитала я дуже спокійно.
Степан полегшено зітхнув, вирішивши, що буря оминула його. — Звичайно. Сідай, зараз подаватимуть основну страву. Там філе качки з апельсинами, приготовлене без жодної краплі жиру, за особливою технологією.
Саме в цю мить я зрозуміла: він мене зрадив. Не з іншою жінкою, не таємно, а тут, біля цього відра для сміття. Він дозволив знецінити мою працю, мої почуття і мою гідність заради комфорту своєї сестри, заради цієї стерильної, холодної «правильності».
Я подивилася на порожню салатницю з розмазаними рештками соусу. Потім — на чоловіка, який уже послужливо підсовував стілець для Віолетти.
Якщо ви колись відчували, як миттєво зникає емоційна прив’язаність — ви мене зрозумієте. Це не страшно. Стає просто дуже холодно, ясно і прозоро.
— Ні, Степане, — сказала я. — Качку ви будете їсти самі.
Я розвернулася і пішла до передпокою.
— Куди ти? Олено, не починай! До Нового року лишилося менше години! — Голос Степана долетів до мене вже біля вішалки. У ньому чулося роздратування, змішане з легким занепокоєнням. Не тому, що я йду, а тому, що йому тепер доведеться щось пояснювати гостям.
— Я і не починаю, — я спокійно одягла пальто, застібаючи ґудзики. Знизу догори. Один. Другий. Третій. Руки працювали ідеально. — Я просто не хочу псувати вам естетику вечора своїм виглядом. І своїми застарілими звичками.
— Та припини ти через дурницю! — Він вискочив у коридор, тримаючи в руці келих. — Повернися, це ж дитячий садок! Як ти поїдеш? Ціни на транспорт зараз захмарні, та й не знайдеш нікого!
Я мовчки підняла сумку з підлоги — з того самого місця, де мені дозволили її залишити — і відчинила двері.
— Зі святом, Степане.
Двері за мною зачинилися м’яко, з глухим звуком якісного ущільнювача.
Ліфт я викликати не стала. Мені потрібен був рух. Потрібно було відчути, що я сама керую своїм тілом, що я — не манекен, який переставляють за командою. Я пішла пішки з десятого поверху. Каблуки впевнено стукали по плитці під’їзду. З кожним поверхом мені ставало легше дихати.
Дев’ятий поверх — образа ще тиснула в грудях. Сьомий поверх — агресія почала змінюватися усвідомленням. Як він міг? Більше двадцяти років спільного життя! П’ятий поверх — дихання вирівнялося. Третій поверх — прийшла дивна порожнеча. Перший поверх — прийшло відчуття волі.
Я штовхнула важкі скляні двері й вийшла у морозну ніч. Повітря пахло снігом та очікуванням дива. На годиннику було 23:35. Вулиця була майже порожня, лише вікна будинків миготіли різнобарвними вогнями. Усі вже сиділи за столами, піднімали келихи та загадували бажання.
А я стояла посеред засніженого двору в нових чоботях. І знаєте що? Мені було добре. Вперше за багато років мені не треба було стежити, чи Степанові подобається їжа, чи не нудьгують гості, чи не занадто голосно я сміюся.
На розі будинку світилася вивіска цілодобового маркету. Єдине місце, де ще жевріло життя. Я зайшла всередину. Приємне тепло вдарило в обличчя. Охоронець, що нудьгував біля моніторів, здивовано глянув на мене. Ошатна жінка з макіяжем, у вечірній сукні під пальто, і зовсім одна за двадцять хвилин до Нового року — видовище, мабуть, незвичайне.
Я підійшла до прилавків. Салатів, звісно, вже не було. Полиці з готовою їжею вимели вщент. Лежали лише упаковки з листям салату — таким самим, яким зараз «насолоджувався» Степан. Я посміхнулася і пройшла повз.
У хлібному відділі залишився один-єдиний багет. Ще м’який, запашний. Я взяла його. Потім підійшла до вітрини з делікатесами.
— Пані, — покликала я втомлену продавчиню. — Дайте мені, будь ласка, баночку ікри. Ось ту, найкращу. І маленьку пляшку води.
— Одну? — перепитала вона, пробиваючи чек.
— Так. Одну. Для себе.
Я не поїхала додому. Квартира була на іншому кінці міста, а транспорт у новорічну ніч — річ непередбачувана. Я знайшла вільну лавку у сквері неподалік, просто під світлом ліхтаря. Змахнула сніг рукавичкою, постелила на дошки чистий пакет і сіла.
Навколо було тихо-тихо. Лише сніг порипував під ногами рідкісних перехожих, які поспішали до своїх осель.
Я відламала хрусткий окраєць багета. Металеве кільце на банці з ікрою клацнуло, піддаючись моїм рукам. Я намазала ікру прямо на хліб — густо, щедро, не шкодуючи. Так, як ніколи не робила вдома, бо там усе найкраще завжди призначалося чоловікові чи дітям.
Десь далеко почали бити дзвони. Я чула їхню відлуння, що розліталося порожніми дворами.
Я відкусила бутерброд. Солоний смак делікатесу змішався з ароматом свіжого хліба. Це було смачніше за всі вишукані страви, які я готувала роками, намагаючись догодити родині.
Телефон у кишені вібрував, не зупиняючись. На екрані постійно висвічувалося: «Степан». Один раз, другий, десятий… Потім надійшло повідомлення:
«Ти поводишся неадекватно. Мати вже дзвонила, питає, де ти. Що я маю їм казати? Повернися негайно, вистачить мене ганьбити перед людьми».
Не «Вибач». Не «Я хвилююся, де ти в таку ніч». А «Вистачить мене ганьбити».
Я подивилася на екран. Хто я для нього зараз? Втомлена жінка, яку щойно виставили винною? Ні. Я — жінка, яка щойно обрала себе. Я натиснула кнопку блокування і вимкнула телефон зовсім.
Перший залп салюту розфарбував небо над моєю головою. Зелені, червоні, золоті вогні осипалися вниз, освітлюючи мій самотній бенкет. Мені було прохолодно, але всередині горіло спокійне, тверде почуття впевненості.
Я раптом зрозуміла одну просту річ. Салат у смітнику був не про їжу і не про дієти. Це був тест. Тест на те, ким я є в цій сім’ї — коханою людиною чи зручною функцією, яка має мовчки терпіти будь-яке знецінення, аби не псувати «красиву картинку».
Я пройшла цей тест. А Степан — ні.
Завтра я повернуся додому. Спокійно зберу речі, поки він спатиме після своєї «вишуканої» вечірки. Ми все обговоримо без криків і драм. Я знаю свої права, знаю, як розділити майно. І я більше ніколи, чуєте, ніколи не дозволю нікому вирішувати за мене, що мені їсти, як мені почуватися і коли мені йти.
Я доїла свій бутерброд, струсила крихти з пальта і посміхнулася вогням у небі. Краще їсти простий хліб на холодній лавці, відчуваючи власну силу, ніж сидіти за розкішним столом з тими, хто тебе не цінує.
З Новим роком мене. З новим, справжнім життям.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
