В той час коли ми усі ще молоді, то на багато чого не звертаємо особливо уваги і абсолютно не цінуємо те, що маємо в своєму житті, те що Господь дав нам ось просто так, безкоштовно, те, що ми маємо з народження, або до чого дуже швидко звикли в житті.
Будучи в зовсім юному віці ми щиро мріємо швидше вирости і полетіти з батьківського гнізда, щоб знайти собі кращу долю, і часто через це не можемо насолодитися своїми юними роками, своєю молодістю.
Я не виняток в цьому, якщо чесно. Я так хотіла стати самостійною, і коли поїхала навчатися в місто стала я відчувати себе щасливішою і самостійною, адже мами й тата не було біля мене і я, чомусь, вважала, що це добре, вони мені вже й не такі важливі, хоча я щиро їх любила, чесно.
А потім я дуже мріяла вдало вийти заміж, хотіла одягти шикарну білу сукню, обов’язково вона мала бути кращою ніж у моїх подруг, щоб під вінець мене повів красивий та добрий чоловік.
Вийшовши заміж за добру людину, я відразу мріяла стати мамою, захотілося своїх дітей, хотілося бути важливою і дуже потрібною для когось.
Коли я стала мамою, то завжди з великим нетерпінням чекала, коли вже діти підуть в садочок, потім в школу, а потім, коли вони нарешті подорослішають, щоб я хоч трохи могла відпочити. Діти подорослішали, роз’їхалися, побудували власні свої сім’ї.
Так і склалося, діти покинули мій дім, мають свої сім’ї та родини. І ось, здавалося б, прийшла моя довгоочікувана свобода, але я не помітила, як і наблизилася моя старість, і свободи стало занадто багато, я навіть не очікувала на таке життя.
Я працювала все життя на хорошій роботі, була начальницею на великому підприємстві. Мене шанували та поважали люди, усі тягнулися до мене, кожен вважав за честь бути знайомим зі мною.
А потім мене пишно і з почестями проводили на пенсію, сидіти вдома. І настала така сумна тиша. Тиша скрізь: мені більше нікуди не потрібно йти, мені більше ніхто не дзвонить, я вже не спішила, ніхто мене нікуди не кликав. Все те, що ще недавно мене так втомлювало, турботи, пов’язані з роботою, разом зникло все в один час, і моє життя перетворилося на тиху, сумну старість.
Тільки тепер, сидячи в порожній квартирі, я усвідомила, як я раніше не цінувала те, що мала. Як завжди спішила жити, не розуміючи: а що потім?
Коли я перестала ходити на роботу, так колеги припинили дзвонити мені і більше не цікавляться моїми справами. У дітей свої справи та турботи, їм зовсім ніколи мене відвідувати. Весь свій час я проводила біля телевізора лишень, бо більше не було що робити.
А вечорами я дістаю свій старий фотоальбом, переглядаю фотографії і згадую ті найщасливіші дні у своєму житті. Я не знаю, як інші пенсіонери справляються з смутком та самотністю на старості років, але я лише пів року на пенсії, а таке враження, що я вмить перетворилася на стареньку бабусю і стала зовсім нікому не потрібною.
Я відчула потребу у своїх дітях, як ніколи раніше, дуже хочу бути поряд з ними, але вони зайняті, у них свої справи і вони не приїжджають до мене, до себе не кличуть, спілкуються рідко, а я не знаю, як мені бути зараз. Як змиритися з таким життям?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
