fbpx
Життєві історії
На роботі відразу усі помітили, що у Марії Василівни з новим директором роман. Засуджували, мовляв як так можна – жінка майже на пенсії, а у неї любов. «Соромно любити в шістдесят?» – якось запитала Марія в Михайла. «Кому соромно, той, напевно, не любив ніколи» – відповів чоловік

Марія Василівна була інтелігентною жінкою невисокого зросту з окулярами на пів лиця – справжня вчителька. Її життя від інших практично нічим не відрізнялося. Виросла, вивчилася, вийшла заміж, народила дітей. Був, правда в її житті момент, який вона згадувала з сумною посмішкою.

Колись вона вчилася в педагогічному училищі, в її групі був один хлопчина, Михайло. Спалахнула між ним і Марією любов перша, чиста і незабутня. Але настала пора практики, Михайло поїхав, а Марія перевелася на заочне – мама захворіла. Відтоді їхні шляхи розійшлися.

Дівчина кожен день чекала звісточки від коханого, але її не було. Поступово вона почала його забувати, адже життя тривало. На роботі вона зустріла Павла, вчителя фізики. Через рік Марія з Павлом розписалася, у них народилося троє дітей. Чи любила вона його? Можливо. Повага в їхній родині точно панувала, цього було достатньо.

Так сталося, що Павло пішов з життя рано. Марія присвятила себе дітям. Син з дочкою виросли, поїхали з дому, а вона залишилася на самоті. Колеги по роботі натякали їй, що ще не пізно когось собі завести. Адже вона – молода жінка, має право на це.

Та Марія завжди вважала, що в її віці це вже соромно перед людьми, адже вона вже не дівчинка, їй шістдесят скоро. Та й чи потрібен їй хтось? В її віці важко сходиться з людиною в побуті. Ні. Вона буде чекати онуків, там знову стане потрібною.

Настав вересень. Знову почався навчальний рік. У їхній невеликій школі нарешті почали відбуватися хоч якісь зміни. З області їм прислали нового директора.

Весь жіночий колектив з нетерпінням чекав знайомства з новим директором-чоловіком. У імпозантному літньому чоловікові з сивиною на скронях Марія Василівна з зойком в душі впізнала свого Михайла, своє перше кохання. Але вигляду вона не подала. Навпаки, постаралася сховатися за спинами колег.

Проте Михайло теж відразу її впізнав. На наступний день зранку Марія отримала розпорядження з’явитися в кабінет до директора. «Маріє», – вигукнув сивочолий Михайло, як тільки вона увійшла в кабінет і підбіг до неї. «Я тебе так чекав, Маріє, так чекав. Я скільки всього маю тобі розповісти» – мало не плакав чоловік.

Виявляється, тоді він поїхав на практику і змушений був одружитися, бо дівчина чекала від нього дитину. Все життя прожив з нелюбимою. Марію часто згадував, але почуття провини не давало йому відшукати кохану.

Вже два роки, як не стало дружини Михайла. Син давно дорослий. То ж тепер нічого не заважало закоханим бути разом. На роботі відразу усі помітили, що у Марії Василівни з новим директором роман. Засуджували, мовляв як так можна – жінка майже на пенсії, а у неї любов.

«Соромно любити в шістдесят?» – якось запитала Марія в Михайла.

«Кому соромно, той, напевно, не любив ніколи» – відповів чоловік.

Фото ілюстративне – Leboard.

facebook