fbpx
Життєві історії
На Різдво я накрила святковий стіл і чекала чоловіка. Павло повернувся додому якийсь задуманий, сів за стіл, поїв свої улюблені голубці, а потім почав збирати свої речі. – Я йду до іншої, – сказав мені чоловік, закидаючи свої речі у валізу

То Різдво я ніколи не забуду. Павла вдома не було, я готувала святковий обід. Ми з чоловіком жили вже 20 років разом, тому бачили різне. Я думала, що ми вже в такому віці, що пережили все, але я помилялася. Чоловік повернувся додому якийсь задуманий, сів за стіл, поїв свої улюблені голубці, а потім почав збирати свої речі.

Дивлячись на валізи, я ошелешено запитала, що він робить.

– Я йду до іншої, – сказав мені Павло, закидаючи свої речі у валізу. – Я її люблю, і вона мене теж любить.

– Павло, опам’ятайся, яка любов, нам от по 40 років, син зовсім дорослий.

Мені було дуже прикро почути від чоловіка, з яким ми прожили стільки років, що він полюбив іншу. Павло пішов. Щойно за ним закрилися двері, у мене з очей хлинули сльози. Але відразу після цього я відчула неабияке полегшення, і воно було більшим за образу на чоловіка.

– Квартиру залишаю тобі і дітям. У Вероніки великий будинок, ми його відремонтуємо і будемо жити.

Квартиру отримував Павло, їм від роботи давали ордери, тому він міг зажадати мого виселення, але не став цього робити. Та й син у нас був спільний, то ж чоловік вирішив проявити до нас милосердя.

Павло пішов, а я сіла на диван перед телевізором і задумалась. Майже двадцять років ми були разом. Одружилися зовсім молодими, мені було 19 років, а чоловікові 20. Я ж його ще потім з армії чекала разом з сином, який у нас відразу народився.

Поки Павла не було, я жила у своєї мами, до свекрухи в гості ходила. Але як чоловік повернувся, ми пішли жити до свекрів. Життя, звичайно, було не простим, але я терпіла. У свекрів город великий. З ранньої весни після роботи і всі вихідні я там працювала до пізньої осені. Спочатку все посади, потім все збери, урожай по банкам закрий – нічого, все так жили.

Потім чоловік отримав квартиру, ми переїхали, стали своє житло облаштовувати. Але город ніхто не відміняв, я була змушена їздити до свекрів і допомагати.

А потім Павло почав вживати оковиту, часто і багато, я від нього з дітьми до матері не раз втікала, одного разу вночі взимку в одній нічній сорочці йшла.

Тверезий Павло приходив миритися, божився, що таке в останній раз. Я вірила, прощала, поверталася. Навіщо терпіла, сама не розуміла. Може, мені так було з дитинства закладено, що така поведінка для сім’ї – норма. Мій тато був точно таким же.

І ось тепер, на 41-му році свого життя Павло зустрів Вероніку. Я думала, що пропаду без чоловіка, але ні, швидше навпаки – легше стало. З сином Павло бачиться рідко і практично нічим нам не допомагає, але син каже, що він сам вже дорослий і все, що треба, він собі заробить.

А через кілька років після нашого розлучення я теж зустріла чоловіка, зовсім не такого як Павло. Він пропонував одружитися, але заміж я більше не хочу. Живемо так, то у мене, то у нього, то окремо, то разом. Нажилася я в шлюбі, тепер для душі хочу пожити. Тепер я точно знаю, що щастя можна знайти в будь-якому віці.

Фото ілюстративне – mk.

facebook