fbpx
Життєві історії
На Різдво я купила огірки. Чоловік побачив чек у 68 гривень і 80 копійок. Андрій потримав ті огірки в руках і запитав мене де здача – 20 копійок

Хоч я живу в хорошій квартирі і ми маємо досить хороше авто, але я нещаслива у своєму сімейному житті, вважаю свій шлюб невдалим, не уявляла, що мене чекає таке нехороше сімейне життя.

Мій чоловік Андрій досить таки забезпечена людина, добре заробляє, я теж сама працюю, але зарплата в рази менше ніж у Андрія. Взагалі, я не марнотрат, вмію економити, коли є така потреба, але всьому ж має бути якась розумна межа, навіть у тій самій економії, як мені здається.

Андрій рахує всі мої витрати аж до копієчки, я не жартую, це дійсно так і є. Одного разу на чеку з магазину він побачив – огірки 68 гривень і 80 копійок і став досить серйозно розпитувати мене – а де здача в копійках? Я пояснюю, що на касі 20 копійок навіть не шанували, округлили та й все, а він – а чому ти не з’ясувала у касира або менеджера, чому так дивно округлюють чужі гроші не нам на користь не запитавши у тебе згоди? Чому ми повинні дарувати магазину 20 копійок? У нас з ним тоді справжня суперечка була. Я навіть увагу не звернула на ті копійки, гривні перерахувала та й все.

Андрій шкодує мені все, про що мова не йшла б, хоча виправдовується тим, що хоче просто зібрати грошей на безбідну старість для нас обох, каже, що він просто заощадлива людина. Грошей мені дає самий мінімум, лише на якісь важливі потреби і все, а мою зарплату забирає в сімейний бюджет, просить на всьому економити. Мене все це так втомлює, що й словами не передати.

Наприклад, у нас весь відділ на роботі ходить обідати до кафе, там зовсім недорогий бізнес-ланч, але мені доводиться брати їжу з собою з дому, лише я одна так роблю. Коли колеги йдуть на обід, я беру лоточок і годину сама сиджу в кабінеті, їм і п’ю чай. Люди косо дивляться на мене.

Якщо подруги запрошують зустрітися і посидіти в кав’ярні після роботи, просто поговорити, з’їсти тістечко якесь, я або не йду туди, кажу, що недобре себе почуваю, або йду, але не беру собі десерт, замовляю просто звичайну каву, хоча дуже люблю капучино і з радістю випила б його, а іноді, коли зовсім немає грошей, а хочеться посидіти з подругами, прошу принести склянку простої води. Дівчата наче починають розуміти все, хочуть, щось замовити мені, але я відмовляюся, мені соромно, бо чоловік економить на мені, тому скоро й туди перестану ходити.

Якщо йдемо з дівчатками по магазинах, то я купую для відводу очей якусь дрібницю, наприклад, шкарпетки. Говорю, що ми як раз на наступному тижні планували піти на серйозний шопінг з чоловіком на вихідні. Так чоловік замість спасибі за винахідливість скаже – а що, дешевше шкарпеток не було, що ти все береш таке дороге? А куди вже дешевше.

Звідусіль Андрій просить мене приносити чеки, говорити йому всі витрати. Наприклад, навіщо я на маршрутці проїхала, або на метро? Могла б піти пішки, хоча б просто прогулятися. Або сосиски в іншому магазині набагато дешевші, там акція. Ну і що, що інший магазин знаходиться в декількох кілометрах від будинку, піші прогулянки корисні, йому мене не шкода і мого часу також.

Я не знаю, скільки я ще буду жити з такими проханнями і з такими настроями свого чоловіка. Я навіть не знаю, як з ріднею поводити себе, вони мене запрошують на дні народження, а я відмовляюся, бо не знаю, який подарунок можна купити за 200 гривень і піти сім’єю наїстися, а чоловік мені більше й не дає.

Я вже втрачаю надію і не розумію вже чи це колись закінчиться, і я зможу просто купити собі морозиво або чашку кави без звіту перед своїм чоловіком? Чи це триватиме вічно і мені все життя доведеться економити на елементарних речах, які люди собі дозволяють постійно, навіть не помічаючи цього?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page