fbpx
Життєві історії
На Різдво Марія прийшла з церкви, включила телевізор і самотньо сіла за стіл. І тут зателефонувала її дочка Люба, з Канади, привітала матусю з святом, а потім ошелешила новиною – вона заміж виходить за їхнього сусіда. Михайло справді колись був їхнім сусідом, жили з дружиною і двома доньками на сусідній вулиці. Але вже років двадцять п’ять, як ніхто про нього нічого не чув. Він поїхав на заробітки, там і пропав. І як це “пощастило” Любці зустріти його на чужині

Марія прийшла з церкви, треба було щось робити, але робота її чомусь не бралася. Марія крутила в руках телефон, бо чекала на дзвінок з далекої Канади. Десь там, далеко у світах, вже двадцять років живе її єдина донька Люба. Коли дівчина закінчила університет, їй вдалося виїхати в Канаду. Переконувала маму, що це не на довго – заробити трохи грошей і набратися досвіду.

Люба вчилася в медичному університеті, мріяла стати лікарем. Обіцяла мамі, що продовжить справу на чужині, але там ще треба було вчитися кілька років, тому дівчина, щоб вижити, знаходила підзаробітки – як правило, це було прибирання. До продовження навчання руки так і не дійшли, тому лікарем Люба так і не стала. Але це було не найбільшим розчаруванням для Марії.

Матір дуже хвилювало особисте життя доньки, яке ніяк не складалося – роки йшли, а про заміжжя Люба мовчала. Може, і був там у неї хтось на чужині, та матері вона його не показувала. А Марія хотіла внуків, адже залишилися з Любою вони самі на білому світі. А п’ять років тому, якраз на Різдво, зателефонувала Люба, привітала матусю з святом, а потім ошелешила новиною – вона заміж виходить.

Марія від радості хотіла стрибати, адже доньці вже тридцять п’ять років минуло, нарешті вона дочекається внуків! Останні кілька років думка про внуків не давала їй спокою. Нехай донька далеко, і швидше за все, внуків вона побачить не скоро, бо донька ще жодного разу не приїжджала. Але сама думка, що вони є, могла б ще довго жінку тримати на цьому світі. Та й, дякувати Богу, засоби сучасної комунікації, дозволяють бачити рідних, коли тільки забажаєш.

Заміж…, як довго вона чекала на це.

– Донечко, а за кого ти заміж виходиш? – несміливо запитала Марія.

І тут на іншому кінці повисла тиша. Донька довго намагалася сформулювати думку, щоб правильно подати мамі інформацію. А новина і справді була така, яку потрібно було говорити обережно.

– За Михайла, мамо. Він українець… і ти його добре знаєш, – тихо промовила Люба.

– Якого Михайла? – серце матері чомусь тривожно забилося. Щось всередині їй підказувало, що донька приховує щось дуже важливе. Люба  ще мовчала. Марія повторила питання:

– Доню, за якого Михайла?

– Сусіда нашого, Михайла Ковенюка.

Донька замовкла, а Марія аж присіла від несподіванки. Михайло справді колись був їхнім сусідом, жили з дружиною і двома доньками на сусідній вулиці. Але вже років двадцять п’ять, як ніхто про нього нічого не чув. Він поїхав на заробітки, там і пропав. Перший час присилав гроші дружині і дітям, а потім попросив розлучення і зник з їхнього життя. Доньки у нього вже зовсім дорослі, заміж повиходили, внуків народили. Ой лишенько, та й він старший від Люби років на п’ятнадцять, це ж йому зараз близько п’ятдесяти… І як це “пощастило” Любці зустріти його на чужині… Ой лишенько, що ж люди в селі скажуть, коли дізнаються…

– Мамо, – спробувала пояснити хоч щось донька. – Ми з Михайлом зустрілися три роки назад. Не повіриш, але він і тут виявився моїм сусідом. Спочатку допомагав мені із солідарності, а потім якось все у нас само собою закрутилося. Тепер заміж кличе… І ще… Я чекаю дитину – скоро ти станеш бабусею…

***

Пройшло п’ять років. У Марії нарешті з’явилася чудова внучка. Коли вона чує по той бік екрану: «Бабусю, я тебе дуже люблю», здається серце з радості вистрибує. Олександра так схожа на її донечку, росте розумницею, нехай і на чужині. Все обіцяють приїхати, але ніяк не виходить.

Це Різдво було трохи невеселим для Марії, вона прийшла з церкви, включила телевізор і самотньо сіла за Різдвяний стіл. І знову чекала на дзвінок від рідних. І ось нарешті на екрані вона бачить ріднесеньке личко, за яке ладна все віддати. Олександра розповіла бабусі віршик, заспівала пісеньку, а в кінці традиційне: «Бабусенько, я тебе дуже люблю». Поговорили, аж на душі стало легше.

Що ж, у кожного своя доля. Не такої долі хотіла Марія для своєї єдиної доньки, але вже вийшло, як вийшло. Сусідка, перша дружина Михайла і її діти, із Марією не розмовляють, але і тут нічого не вдієш. Так складно життя переплело їхні стежки. І чому все склалося саме так, сказати важко.

Спеціально для ukrainians.todau. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.todau заборонено.

Фото ілюстративне – traveller.com.ua.

You cannot copy content of this page
facebook