Мені 57 років, я розлучена, і останніх 10 років я живу за кордоном, в Іспанії. Не скажу, що Бог зна до чого доробилася, але принаймні, я хоч для себе трохи живу, дозволяю собі зараз все те, про що б колись навіть мріяти не наважилася.
З чоловіком я прожила 25 років, сина виростили. У шлюбі у нас були чіткі правила – всі гроші були у чоловіка, хоча я теж працювала, а мені навіть не можна було собі помаду без його дозволу купити.
Ніякої косметики, ніякого нового одягу, ні квітів, ні подарунків від чоловіка, ні спільних поїздок на море – мій чоловік вважав, що все це даремна трата грошей.
Я навіть волосся не фарбувала, ходила сива, бо він шкодував мені грошей на фарбу.
Цей режим жорсткої економії мене настільки дістав, що коли син виріс, я сама подала на розлучення.
Чоловік завжди був настільки впевненим у собі, що він навіть припустити не міг, що я можу піти від нього. Тому мій крок його неабияк спантеличив, він дуже просив мене не робити цього, але я вже все вирішила.
До того, що я більше не могла терпіти жадібність чоловіка, треба ще додати, що я його ніколи по-справжньому і не любила.
В мене в юності було кохання – мій сусід Микола, з яким ми жили на одному поверсі. Ми зустрічалися, мріяли одружитися, але в останній момент він передумав, і одружився з іншою. А я, чи то на зло йому, чи просто від безвиході, теж вийшла заміж. Думала, що чоловіка свого я полюблю в процесі життя, але цього не сталося.
Після розлучення, вже через кілька днів, я була в Іспанії. Було непросто, але моє бажання змінити щось в житті було сильнішим за тимчасові труднощі, які виникали напочатку.
Я стала заробляти такі гроші, які мені навіть не снилися, і головне – всі ці гроші я тепер могла витрачати лише на себе!
Я купувала собі новий одяг, ходила в перукарню, їла добру і якісну їжу, у відпустку їздила на море або подорожувала трохи.
Одним словом, я нарешті зрозуміла, що таке – жити!
Синові своєму я однокімнатну квартиру купила, і вважаю, що цього вистачить.
Собі я теж трохи грошенят підскладала, але небагато, бо більшу частину своєї зарплати я витрачаю на себе.
На початку вересня мені було потрібно терміново додому повернутися, бо моя 78-річна мама захворіла, а у неї, крім мене, нікого немає. Якби у мене донька була, а син, хоч і любить бабусю, але доглядати її він точно не буде, тому я і приїхала додому.
І вдома на мене чекав сюрприз. Якось я зранку викликала ліфт, стою, бачу, відчиняються сусідські двері, і з них виходить Микола, той, з яким ми в юності любов крутили.
У розмові з ним з’ясувалося, що він теж самотній, після розлучення все залишив дружині і доньці, а сам до мами повернувся, і тепер живе з нею.
Ввечері Микола до нас на чай зайшов, і відтоді ми стали спілкуватися.
Микола відразу вирішив все брати в свої руки, і запропонував мені знову з ним зійтися. Каже, щоб я вже нікуди не їхала, а з ним тут залишалася, мовляв, і маму догляну, і особисте життя нарешті влаштую.
А я дивлюся на нього і думаю – чи треба воно мені? Я ж живу чудовим життям, де я можу дозволити собі якщо не все, то майже все!
То чи треба мені це заміжжя в моєму віці?
Чи все ж, краще, щоб старості хтось був біля тебе?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.