З 30-ти років, що ми з чоловіком перебуваємо у шлюбі, майже 20 він знаходиться за кордоном на заробітках, вдома він буває лише на свята.
Знаю, що багато зараз скаже – що це не сім’я! А що робити, коли грошей не вистачало?
Зараз у нас двоє дорослих синів, внуки, та й грошей вже, начебто, вдосталь, але чоловік і досі хоче жити за кордоном.
Я ніколи так не була впевнена в тому, що у мого чоловіка є інша сім’я, як зараз.
Одружилися ми молодими, відразу після інституту. Я народила дітей, двох синів практично один за одним, сиділа в декреті.
Нам були потрібні гроші, а чоловікові трапилася цікава пропозиція – їхати на заробітки у Францію. От як він перший раз туди поїхав, так і прижився там.
Зараз Іван працює на керівній посаді, заробляє дуже добре. Поки він працював, я теж не сиділа склавши руки – синів наших ростила, і будинки будувала.
Один будинок ми звели для себе, і поруч два однакових – для синів. Я завжди мріяла, щоб діти жили поруч.
Чоловік для нас грошей ніколи не шкодував, висилав все, що заробляв.
Мені завжди довіряв, казав, щоб я витрачала їх на свій розсуд.
А що я могла кращого придумати, як будуватися? Нерухомість вона завжди в ціні, та й дітям потрібне було житло.
Сини обидва вже одружені, ми з чоловіком їм урочисто ключі від будинку на весілля вручили, на заздрість всім родичам і сусідам.
Я пишалася тим, що у нас все так добре вийшло, хоча розуміла, яку ціну сама за цей добробут заплатила. Життя проходить, а чоловіка я бачу два рази на рік – на Різдво і на Великдень.
Спочатку мене це дуже непокоїло, але за роботою і турботами я якось про це не думала.
Ви ж лише подумайте, я збудувала 3 будинки! З допомогою майстрів, звичайно, і за гроші чоловіка, але ж керувала усіма процесами я, і тривало це багато років.
Нарешті всі ми намістилися, будинки збудовані, сини з дружинами живуть добре, вже нам з чоловіком внуків подарували.
І я подумала, що чоловік міг би вже і додому повертатися, адже всіх грошей і так не заробиш, а нам от до пенсії рукою подати.
Але Іван мій навіть чути нічого не хоче про те, щоб залишати роботу у Франції, у нього там все зараз просто чудово.
Чоловіку моєму 57 років, мені 56. Він каже, що хоче там до пенсії точно бути, а далі побачим.
Мені переїжджати в Париж він ніколи не пропонував, вважає, що я вдома на господарстві потрібніша.
Зараз, коли діти вже влаштовані, я не проти переїзду, але Іван переконаний, що не варто цього робити.
На початку цього літа я з двома невістками і двома внуками поїхала в Париж до Івана.
Чоловік нас там зустрів, але до себе на квартиру не повів, сказав, що місця мало, і винайняв для нас окрему квартиру, сам все оплатив.
От тоді і закралася в мене думка, що має мій Іван тут іншу родину.
А як інакше пояснити, що він навіть мене до себе не покликав?
Побули ми там трохи менше місяця, і на днях повернулися.
Тепер мене не покидає думка, що в чоловіка хтось є.
Мені перед невістками соромно, вони хоч і мовчать, але теж дійшли до такого висновку.
Тепер думаю, що робити далі? Чи можна якось змінити цю ситуацію, чи мудріше зараз просто змиритися з тим, що є?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
