Я живу в Харкові. Маю там двокімнатну квартиру. Чоловіка не стало давно, а донька, Наталя, коли розлучилася, то приїхала жити до мене з двома дітьми.
Я в усьому доньці допомагала, хоч на пенсії, зате сиділа і з внуками, і ще й іноді підробітки якісь брала, щоб нашій маленькій сім’ї на все вистачало грошей.
А після 24 лютого я нас стало неспокійно. Багато людей виїжджало за кордон і донька Наталя теж стала мене вмовляти їхати з нею і дітьми в Італію.
Я вже людина в літах, пенсіонерка, звісно що не хотіла покидати свій дім. Куди мені їхати вже в такі роки так далеко.
Та Наталя щодня мене просила допомоги: пояснювала, що страшно їй залишатися в Харкові, а за кордоном жити не зможе сама, адже там важко, їй потрібно вийти на роботу, а я сидітиму вдома, займатимуся онуками, готуватиму їсти. Свою квартиру здаватимемо в оренду і теж матимемо копійку якусь.
Врешті Наталя вмовила мене і ми поїхали в Італію.
Волонтери допомогли знайти маленьку квартиру на краю маленького містечка. там ремонту не було років 20 напевно, меблі мінімальні, дуже старі, але більше дозволити ми собі не могли. Наталя пішла на роботу.
Я мала пенсію, оплату орендну за квартиру, на якісь харчі теж вистачало хоч трішки.
Йшли дні за днями, хоча спершу сумувала за домом, а потім змирилася, трохи звикла до такого життя.
А потім бачу Наталя стала затримуватися, казала, що з подругами ходить гуляти після роботи. Дивно було, звісно, бо в неї подруг не було ніяких в Італії, та я розуміла, раділа, що вона хоч якось проводить свій час.
А на початку серпня донька мені несподівано сказала, що я можу залишати їх і їхати додому, вони вже можуть справитися і без моєї допомоги і вдячні мені за все.
Не те, щоб я не хотіла додому, просто дивно було, адже Наталя так мене вмовляла поїхати з нею. Лише згодом я дізналася, що вона зустрічається з Миколою. Він в Італію давно приїхав на заробітки, в гуртожитку живе і донька хотіла влаштувати собі особисте життя.
Донька декілька разів знову і знову, все частіше стала говорити, щоб я додому поверталася, і я погодилася.
Не сказавши їй, що я все знаю, на початку серпня я поїхала додому в Харків, лише дуже прикро було, що Наталя навіть не подумала, як я буду там сама, чи безпечно мені, дуже рідко телефонувала.
А тиждень тому подзвонила. Розповіла мені правду про все. Що з Миколою жили недовго, він все частіше докоряв, що не хоче годувати чужих дітей. Він пішов, а Наталя чекає дитину.
Донька казала, що не знає, що робити, казала, що дуже важко без мене їм усім. Вже тиждень 10 разів на день телефонує, просить мене приїхати до них.
Я відмовляю. А сама не знаю, що робити. Не справиться вона там сама, а сюди ще рано з дітьми повертатися. отака в мене доля, як на роздоріжжі якомусь. Як правильний вибір зробити я не знаю.
Фото ілюстративне.
