Десять років тому не стало мого чоловіка. Я залишилася одна з двома дітьми. Сказати, що було непросто, це нічого не сказати. Ще й мені у спадок дісталася свекруха, за якою я доглядаю, як за рідною мамою.
Чоловік у мене був людиною з непростим характером, працював в поліції. Я завжди заробляла більше, ніж він, тому матеріальне благополуччя сім’ї завжди залежало від мене.
Ми купили велику трикімнатну квартиру, зробили в ній гарний ремонт. А в свою двокімнатну, з якої виїхали, перевезли батьків чоловіка. З свекрами у мене були гарні стосунки. Я приймала в їхньому житті активну участь, відносилася до них не гірше, ніж до своїх батьків.
Вони до цього жили в своїй квартирі на околиці нашого міста. Ремонту в ній давно не було, під підлогою бігали миші, тому що вона перебувала на першому поверсі будинку, в підвалі якого весь час протікала каналізація. Продали ми стару квартиру батьків за невеликі гроші, на які чоловік купив собі машину, додавши ще частину своїх.
Спочатку не стало свекра, а до року і мого чоловіка. В нашому житті все змінилося. Мені довелося взяти себе в руки, змінювати подальші плани, і піднімати дітей.
Свекруха жила поруч зі мною. Я продовжувала повністю оплачувати всі витрати по її квартирі, тому, що я купувала житло на власні кошти і воно було оформлено на мене. А вона теж допомагала мені як могла. Сиділа з молодшою дитиною, гуляла з ним, забирала з садка.
Час минав, діти підросли, ми переїхали в обласний центр, щоб діти змогли отримати гарну освіту. Свекруха продовжує жити в тій же квартирі. Ми приблизно раз на два місяці відвідуємо її, іноді забираємо до себе на тиждень-два. Але гостювати у нас вона не любить, весь час рветься додому на своє ліжко і нічого чути не хоче.
На початку осені свекруха зателефонувала і попросила забрати її до себе, але не минуло і кількох тижнів, як вона почала говорити, щоб ми відвезли її назад. До слова, відстань між нашими містами 200 кілометрів, і забираючи її цього разу, я сподівалася, що вона пробуде у нас всю зиму. В квартиру свекрухи я вже й квартирантів впустила.
Але вона наполягала, і ми повезли її назад, правда, з квартирантами не гарно вийшло.
У неї, крім нас, є ще дочка, яка живе в іншому кінці країни. Дочка приїжджає до неї щороку в гості.
Бабусі в цьому році виповнилося 84 роки, жити одній їй стає складніше і вона стала говорити сусідам і знайомим, що я повинна продати квартиру, віддати гроші її дочці, а та купить їй квартиру поруч зі своєю.
Такий хід подій мене, звичайно, взагалі не влаштовує, бо квартира, в якій вона зараз живе, моя. Я можу віддати гроші, але тільки ту суму, за яку можна знову купити її старе житло, а це дуже небагато. Родичка за них точно нічого купити не зможе.
Та й ось так розвернутися і піти, і забути про людину, я теж не можу. Вона за ці роки і справді стала мені рідною, але що робити, я не знаю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
