Так якось складається моє життя, що ми з чоловіком, на жаль, дітей не маємо. Нам обом вже за 50 років.
Багато років я намагалася допомогти дітям своєї сестри, своїм племінницям, у неї дві донечки. Старша донька сестри жила за кордоном, а менша, Оленка, в нашому місті, тому я більше тулилася до неї, наче до рідної донечки.
Знаючи, що в мене вже ніколи не буде діток, я розуміла, що маю гарно допомогти своїй племінниці в житті, щоб вона мене доглянула на старість. Принаймні я мала на це велику надію, адже сподіватися більше не було на кого.
Оленці я допомогла з навчанням, постійно давала їй гроші на одяг, купувала гарні подарунки. Я вже й своїй сестрі сказала, щоб відкладала гроші на квартиру доньці, а я допоможу, чим зможу своїй племінниці та й разом купимо їй житло.
А на початку літа мені стало недобре. Я була в стаціонарі десь більше двох тижнів. Чоловік провідав мене лише два рази за весь цей час, приходив до мене лише щосуботи.
Чоловік приніс палку ковбаси, шматочок твердого сиру та магазинний кефір, а мені так хотілося смачненькою гарячої домашньої їжі, та я лише мріяти могла про неї.
Сестра моя мені зателефонувала лише один раз, запитала, як справи у мене та стала розповідати, яка вона зараз заклопотана, не встигає усі справи зробити. А от Оленка жодного разу не прийшла провідати мене за два тижні, бо в неї навчання, бачте, екзаменів багато потрібно здати, не можна пропускати.
Поруч зі мною в палаті лежало дві жінки, вони бачили, що до мене ніхто не приходить, ділилися зі мною усім, що їм приносили рідні в стаціонар. Але мені все те їсти зовсім не хотілося, важко було на душі.
А якось до мене прийшла моя молода сусідка, одинока мама, Дарина принесла свіженький ще тепленький бульйон, котлетки на пару дуже смачні і домашній компот.
Так смачно, як в той день, я не їла давно. Коли Дарина дізналася, що я сама і мене ніхто не провідує з рідних, то стала прибігати щодня після роботи.
Сусідка розповідала мені новини різні, розказувала про наших знайомих все. І я стала ловити себе на думці, що я так чекаю її вечірнього приходу, наче рідна людина вона моя, хоча я шкодувала її і щиро просила її, щоб вона щодня не ходила, бо сама з дитиною живе. Але в душі чекала її приходу і її смачненьких домашніх страв, приготовлених для мене з любов’ю.
А коли мене виписали, я стала сама ходити до Дарини сама, в усьому допомагала їй, забирала доньку з гуртків. І з часом зрозуміла, що вона мені найближча людина у цілому світі, хоча зовсім чужа.
Сестрі та племінниці після того допомагати перестала, прикро стало за все і за їх байдужість до мене після стількох років добра, яке я робила для них.
Тепер думаю, можливо, з Дарини поговорити, щоб доглянула мене на старість, а їй квартира залишиться моя. Та трішки сумніваюся, чи варто спішити, адже мало що може статися, чи не зміниться вона, чи не переоцінюю я її. Ні, звісно, вона дуже добра і щира до мене, та я вже розучилася довіряти людям, зараз довіряю лише собі.
З іншої сторони, якщо я зараз цього не зроблю, чи догляне вона мене, адже вона теж не зможе мені повірити на слово, що моя квартира дістанеться їй.
Та й якщо мене першої не стане, то квартира дістанеться моєму чоловікові, а не Дарині. Як бути тоді?
Чи, можливо, з чоловіком краще розлучитися, адже я байдужа йому? Що зараз робити, щоб не шкодувати потім?
Фото ілюстративне.
