fbpx
Життєві історії
На початку грудня у мене був день народження, я натякнула чоловікові, що було б добре купити нам додому посудомийну машину. Але моє прохання чоловік не почув, сказав, що я сама дуже добре мию посуд. А натомість гроші були витрачені на покупку нового комп’ютера, до речі, вже третього. Тільки тепер я починаю розуміти, що так жити теж не можна. Але я не знаю, як вийти з цієї ситуації

Я вийшла заміж в 18 років. Зараз мені 42, у мене двоє дітей, два сина. Старшому, Валерію, 23 роки, молодшому, Сергію, 18. У мене дуже добрий чоловік. Ми разом вже 24 роки, і за весь цей час між нами практично не було непорозумінь. І лише тепер я розумію, чому так сталося.

Справа в тому, що сім’я завжди була для мене на першому місці. Я вийшла заміж практично після школи, відразу народила сина, то ж вищої освіти не отримала, а я так мріяла бути міліціонером. Так, не жіноча професія, але я відчуваю, що могла б саме в цій професії себе реалізувати. Та діти пішли один за одним, то ж я до 27 років сиділа з ними в декреті.

Оскільки у мене вдома аж три чоловіка, то я вважала своїм святим обов’язком добре готувати їм, щоб вони гарно харчувалися. Страви в мене ніколи не повторювалися, а готувала я три рази на день, щоб було щось свіженьке на сніданок, обід і вечерю. Бувало таке, що я по пів дня стояла біля плити, бо мої хлопці люблять добре поїсти.

Тепер я розумію, що трохи перестаралася, бо мої хлопці не можуть навіть самі взяти з холодильника їжу і розігріти її. Звикли, що я сама маю все подати і забрати, а потім ще й тарілку за ними помити. І поки я була вдома, мені це не складно було для них робити, але відколи я вийшла на роботу, з цим усім стає дедалі важче справлятися.

В мої обов’язки входить поприбирати, попрати, приготувати їсти, помити за ними взуття (це я роблю щовечора вже багато років), поскладати і т. д. А що роблять хлопці? Максимум – винесуть сміття. Я довго мовчала, але відчуваю, що більше не витримую і треба щось міняти, але відчуваю, що зробити це буде нелегко.

Просто в якийсь момент моя сім’я вирішила, що все це я і маю робити, що це мій святий обов’язок. Мій чоловік і мої сини сприймають мене як щось, що було і буде з ними завжди без можливості «пропажі».

У мене таке враження, що вони бачать в мені робота, який завжди забезпечить їжею, чистим одягом і іншим побутом. І хоча сім’я повинна бути за одне, у мене таке відчуття, що я просто обслуговуючий персонал.

А така думка прийшла до мене нещодавно, коли колега по роботі показувала, які подарунки отримала на день народження – зранку вона відкрила очі і побачила 51 троянду, а потім чоловік відвіз її в дорогий ресторан, де подарував золоті прикраси. А я за своє життя не пам’ятаю жодного разу, щоб мені хтось щось дарував. Якщо скажуть «вітаю», то це вже добре. Я жила і думала, що так і має бути, що всі так живуть.

На початку грудня у мене був день народження, я натякнула чоловікові, що було б добре купити нам додому посудомийну машину. Але моє прохання чоловік не почув, сказав, що я сама дуже добре мию посуд. А натомість гроші були витрачені на покупку нового комп’ютера, до речі, вже третього, щоб у кожного з них був свій.

Тільки тепер я починаю розуміти, що так жити теж не можна. Але я не знаю, як вийти з цієї ситуації?

У моєї колишньої знайомої, до речі, теж була схожа ситуація багато років тому в сім’ї. Казала, що чоловік і діти сприймають її як належне і зовсім перестали її цінувати. І замість того, щоб все грамотно вирішити, вона просто взяла і пішла з сім’ї, вірніше, втекла від них на заробітки в Італію.

Я не хочу руйнувати свою сім’ю, але і далі так жити теж не можна. Що робити, я не уявляю, я дуже втомилася бути обслугою.

Фото ілюстративне – sibteplokomplekt.

You cannot copy content of this page