Десь минулого літа нашій внучці кілька місяців всього лише було, на той час, вона у нас на початку травня народилася, – починає свою розповідь 57-річна сусідка моя Світлана. – Ми багато разів кликали, благали привезти її на дачу, на свіже повітря, на сонечко. Невістка тоді моя була категоричною в цьому, на мій великий подив – ні, ні за що, дача це не моє.
В цьому році ми також запрошували на початку червня, коли спека така стояла – ну чому у місті сидіти з дитиною, в задусі? Там у них в квартирі і дихати немає чим влітку, а кондиціонер особливо не увімкнути, адже дитятко ще зовсім маленьке.
Та невістка моя Злата знову відмовилася від такої пропозиції.
Ну, ми більше і не піднімали це питання з чоловіком, якщо діти не хочуть, то й не варто їх впрошувати постійно, так ми вирішили.
Але ось, зовсім нещодавно, на син телефонує мені:
“Мамо, а можна я привезу до вас на тиждень Злату з донькою?”
Я, звісно, здивувалася, але кажу, звичайно, привозь! Ми будемо тільки дуже раді цьому, і дитина хоч повітрям чистим подихає, на сонечку гулятимемо з нею, у нас все свіженьке, всі фрукти та овочі.
Дача у моєї знайомої Світлани з чоловіком знаходиться далеко, звичайно, від столиці, де живуть діти.
Добиратися туди довго і не дуже зручно: спочатку у столиці на метро, потім на електричці, потім на автобусі до дачного селища.
На дорогу, щоб добратися до дачі, йде мало не пів дня.
Але після того, як подружжя вийшло на пенсію, дорога на дачу їх не лякає – регулярно повертатися в місто потреби у них немає, а всі необхідні речі навесні їм привозить син на своєму позашляховику, тому справи у них добрі, адже вони там можуть довго тепер бути.
А син же і відвозить матір з батьком восени назад, разом з речами і урожаєм.
– Ну за літо ми приїжджаємо кілька разів в свою квартиру, помитися нормально, випрати гарно речі, і ще щось зробити, якщо виникають якісь питання, або в поліклініку піти, якщо є така потреба у нас, – впевнено говорить вже немолода жінка.
Дачу свою подружжя просто обожнює, хоча вона у них найпростіша, без особливих зручностей.
Будинок хороший, хоча невеличкий, міцний, двоповерховий, світло є, вода в колодязі, готують на електроплитці, та й плита є, про всяк випадок. Зараз в селі дуже добре.
Світлана на своїй дачі завжди консервації багато готує, собі та синові восени відвозить.
І огірки вона солить, і компоти варить, в місто привозить вже готові банки.
– Наше покоління все вміє готувати і справляється добре з усім, в будь-яких умовах живе по-королівськи! – сміється сама Світлана. – Це молоді, діти наші, тепер ніжні такі пішли, все їм дай, подай, принеси, самі без усіх тих зручностей своїх і кроку не зроблять, так вже звикли до того комфортного життя. Ой, а як це посуд мити в тазику! Ой, а як це в туалет сходити аж на вулицю? А митися? А картоплю чистити? Такі смішні, хоча й дорослі люди, а прямо як діти маленькі зовсім.
Невістка Злата була на цій дачі кілька разів, про те, які там умови, знає не з чуток, адже сама все бачила на свої очі.
І від цих умов не в захваті вона була давно.
До цього вона й чути не хотіла про те, щоб їхати на дачу до свекрів так надовго. Так навіть і ненадовго не спішила, в останні роки син приїжджав завжди один.
– А тут, якось для нас з чоловіком геть несподівано, наша Злата таки, врешті, вирішила до нас на дачу завітати з дитиною! – згадує жінка. – Та ще й аж на тиждень відразу. Внучці рік вже і трішки, ходить вже гарненько, всюди лізе, все розкидає. Мабуть, в місті в однокімнатній квартирі дуже важко з нею стало. Ну, я кажу синові – звичайно, привозь, яка розмова, ми з батьком лише раді їм будемо. Домовилися, що вони приїдуть в суботу на машині, син переночує і в неділю повернеться в місто. А Злата з онукою залишиться у нас до наступних вихідних, в суботу наш син Олег приїде і їх відвезе додому назад.
І спочатку все йшло за планом. Син з невісткою та онучкою Маринкою приїхали в суботу після обіду, облаштувалися.
Погода була чудова, прямо наче на замовлення, світило сонечко, сходили на річку, ввечері смажили шашлики.
Вранці син зібрався їхати – поки пробок немає, Злата з Мариною залишилися зі свекрами.
– Загалом, при Олегові, як не дивно, все чудово було! – згадує Світлана. – Ніяких претензій, всі було всім задоволені, було тихо і спокійно. Як тільки мій син поїхав – Злата наша давай хмуритися! Все їй не так! Тільки й робить, що морщить ніс, та претензії висловлює нам з чоловіком – то з одного приводу, то по іншого.
– І що їй не подобалося вже там, у вас наче непогано?
– Ой, та все відразу для неї у нас було не так. У будинку, мовляв, дуже жарко, дитина вередує постійно, вкласти спати вона її не може. Говоримо їй з чоловіком, щоб вкладала на вулиці, ліжечко винесемо зараз. На вулиці теж ніяк – комарі. Батько приніс вентилятор, до вечора внучка зашморгала носом. Злата ходила чорніше хмари – ви застудили мені дитину з вашим вентилятором. Ви спеціально його принесли. Дитина шморгає, а поліклініки тут немає, мені з вами тут складно так жити. А у нас сусідка через два будинки – колишній педіатр, зараз на пенсії. Привели ми її, подивилася вона дитини – каже, це просто зуби, не хвилюйтеся, пройде само. Сусідка пішла, а Злата нам заявила, що ніякий вона не педіатр, що ми їй голову морочимо.
– Зрозуміло.
– Загалом, цирк з кіньми вийшов, щиро кажучи. Влаштували їх на другому поверсі, першу ніч з Олегом вони там ночували, то нормально все було, на другу ніч, коли син поїхав, то Злата стала говорити, що там погано, незручно, хоче на першому. Перетягнули з чоловіком їх речі на перший – ні, на першому ще гірше, брудно, всі у взутті з вулиці заходять, хоче знову на другий. Потягли тому все, наверх. Їжа не та, вода не така, в загальному, на третій день ми вже з батьком п’ятий кут на дачі шукали. Я йому кажу – ти як хочеш, а я до суботи не дочекаю, щоб син вже приїхав до нас. Ну почекай ще трішки, Світлано, що робити, чоловік мені говорить. Нечасто вони до нас приїжджають. Це у вівторок було ввечері. А в середу вранці.
Вранці підскочили від крику, причому, відразу подвійного – і внучки, і невістки.
– Поки мати сиділа в телефоні, дитина зі сходів впала, уявляєш! – сумно розповідає Світлана. – Пощастило, просто злякалася дівчинка. Ну так, сходи на другий поверх для такої маленького дитини не пристосовані, але ж дивитися треба за малятком, не можна так просто пускати її саму без нагляду дорослої людини. Ми ж в чому винні? Ми будинок повинні були до їх приїзду перебудувати?
Проте, невістка примудрилася звинуватити в тому, що все це через свекрів, адже це їх вина, що умови такі, а вони до себе в гості кличуть.
– Я чоловікові сказала, що все, це остання крапля, це вже занадто! – згадує сама Світлана. – Кажу, дзвони синові. Нехай сьогодні ж приїжджає і забирає свою дружину назад в столицю. У мене тиск від її постійних претензій, і це з ранку. Чоловік теж вже на межі, подзвонив, звичайно. Олег нам каже – ну як я зараз приїду? Я на роботі, піти не можу. Чекайте до суботи! Хочете, я дружині подзвоню, поговорю, щоб тихіше себе вела? Звичайно, кажу, хочемо, дзвони! Подзвонив. В результаті Злата після того стала звинувачувати нас в тому, що розводимо її з чоловіком. Дзвонимо і скаржимося. У них, мовляв, зараз і так непростий період у відносинах, а тут ще й ми, загалом стала казати, що ми псуємо їх стосунки в сім’ї.
Цього Світлана вже не витримала, просто сил не було вже мовчати.
– Кажу їй – так, збирай речі і їдь вже звідси додому. Вона, така – а хто мене повезе? Я з дитиною! Я їй відповідаю – до станції таксі відвезе, зараз викличемо і навіть оплатимо тобі всю дорогу, там електричка на одинадцять, до столиці доїдеш, а там розберешся. Вона говорила, що ніколи не їздила на електричках, не знаю як, а й неї ще й дитина мала. Ну, я ж кажу, покоління це до життя не пристосоване абсолютно. Ні за дитиною подивитися, ні голову вимити без гарячої води, ні до будинку дістатися не можуть. Але я вже настільки стомилася мовчати за ці дні, що говорила вже все, що думала. Я кажу, твої проблеми! Таксі чекає, давай не затримуйся. Тут погано все, їдь туди, де добре! Навчися спочатку себе поводити і бути вдячною за добро, яке ми тобі даємо, потім приїжджай!
Злата, звичайно, поїхала дуже ображена на свекруху і свекра, але найнеприємніше, що тепер на батьків ображений і син.
– Що вже вона там йому наспівала вже вдома, коли приїхала – невідомо, але він розмовляє сухо і зі мною, і з батьком, і всім своїм виглядом показує, що ми були не праві. Знаєте, каже, що час зараз такий, а ви дитину в електричці відправили. Могли б почекати до суботи пару днів. Самі внучку бачити хотіли. Я б приїхав і забрав їх нормально.
Тепер Світлана постійно сумує, ніколи не думала, що за свою доброту, отак буде ще й винна.
Але що вона зробила не так? Вона ж лише добро своїм дітям робила.
Фото ілюстративне.
