З дому я поїхала давно, ще 35 років тому. Вийшла заміж, і стала жити з чоловіком в сусідній області.

То ж відстань зробила свою справу, і з батьками я бачилася дуже рідко. Спочатку у мене діти маленькими були, потім робота, одним словом, все ніяк не знаходилось часу.

Біля моїх батьків залишився мій молодший брат. Він привів невістку спочатку до нас додому. А потім батьки допомогли йому збудувати будинок.

Поки був живий тато, вони з мамою собі разом тихенько господарювали. А коли батько пішов у засвіти, мамі одній зовсім сутужно стало.

Будинок у моїх батьків був дуже старий, він давно потребував капітального ремонту. Одного разу був сильний вітер з дощем, і дах маминої хати просто знесло.

Дощ затопив приміщення, після чого в хаті стало пахнути пліснявою. Та й відремонтувати покрівлю було дуже дорого. Тому брат забрав маму до себе.

Я вважала, що це правильно, адже саме брату мої батьки допомогли збудувати будинок. Мені вони нічого не дали.

Та й брат зовсім поруч живе, в сусідньому селі, то ж забрати маму до себе було його святим обов’язком.

Час від часу я телефонувала мамі, щоб спитати, як у неї справи. Вона завжди запевняла мене, що у неї все добре.

Але останнім часом я стала помічати, що голос у неї дуже сумний.

Я зрозуміла, що в хаті невістки мама почувається дуже незатишно. Вона ж звикла щось завжди робити, а в чужій хаті господинею вона не була.

І тоді я порадилася з чоловіком, і ми разом придумали вихід.

На початку червня ми приїхали в село до брата, щоб заодно і маму побачити. Коли вона нас побачила, сказала, щоб ми її забрали в будинок для літніх людей, бо в домі невістки вона почувається зайвою.

Я сказала мамі, що вже знайшла для неї такий, і вона стала збиратися. Брат при цьому не сказав ні слова, навпаки, він зрадів, що мама більше не буде з ними жити.

Ми сіли в машину, і поїхали. Мама мовчала, час від часу витираючи скупі сльози, які по-зрадницьки котилися з її очей.

Раптом мама скрикнула – а куди ви мене привезли? З переляку вона не могла зорієнтуватися, бо подвір’я наче її, а дім – ні.

– Ти ж хотіла в будинок для літніх людей, от він і є, спеціально для тебе, – кажу.

Мама не могла повірити, бо замість її старої розваленої хати, стояв новий маленький будиночок.

Справа в тому, що ми з чоловіком збирали гроші на новий автомобіль. Але коли побачили, яка в мами ситуація, вирішили вкласти ці гроші в те, щоб збудувати для неї житло.

Ми зробили все дуже компактно – одна кімната, кухня, ванна, туалет. Цього мамі більш, ніж достатньо. Головне, що тепер вона в своїй хаті, і сама собі господиня.

Також я домовилася з сусідкою, що вона буде час від часу заходити до мами, і допомагати їй при потребі, а я їй буду за це платити.

Сказати, що моя мама щаслива, це нічого не сказати. Її очі просто сяяли, вона не могла повірити, що ми з чоловіком зробили це для неї.

Все питала, як вона може нам віддячити?

А я їй сказала, що найкращою подякою буде її життя, бо поки у нас на цьому світі є матері, доти ми – діти! І не важливо, скільки нам років.

То ж нехай всі наші матусі живуть довго і щасливо! Бережімо їх!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.