Приблизно рік тому наш син надумав одружитися. Ми без особливого захоплення прийняли цю новину, тому що з нареченою він був знайомий всього кілька місяців. Ми не розуміли, для чого так поспішати. Йому 24 роки, їй 22. Але Богдан уперся, що хоче одружитися.
Майбутня невістка з якогось села, в місто приїхала вчитися, а зі студентського гуртожитку переїхала відразу в квартиру сина. Мені здавалося, що дівчині просто потрібно було зачепитися в місті.
Та й мама її не викликала позитивних емоцій. На першій же зустрічі вона задавала нам питання про роботу, зарплату, чи є дача, машина, чи син у нас один. Ми синові тоді ще раз повторили, що треба б почекати з одруженням, але Богдан заявив, що вони вже все вирішили.
Раз вирішили, то вирішили. Не наша справа, ми з батьком свою думку висловили, але свій розум в голову сина не вкладеш ж. До весілля підготувалися швидко, пишного гуляння не планувалося. Оплачував все син сам. Як з’ясувалося потім, для цих цілей він брав кредит.
Розписалися молодята, ми з чоловіком подарували їм грошей, що там подарували з боку нареченої я не знаю. Полетіли молодята відпочивати. По поверненню пів року прожили спокійно, а потім син заявив, що вони хочуть розширюватися.
Ми з чоловіком синові вже давно купили однокімнатну квартиру, в яку він переїхав після закінчення вузу. Оформлена вона на нього, як на єдиного господаря. Саме там молоді та жили, тут ось надумали розширюватися. Взагалі, справа хороша, але розширення планувалося за рахунок продажу квартири сина.
Вже як ми переконували Богдана, що це не найкраща затія, що квартиру можна буде потім здавати і гасити частину іпотеки з оренди. Але син нас не слухав.
– Це буде довго, а я чекати не хочу. Я вирішив, квартиру продаємо, додаємо решту з весілля гроші, ми їх відкладали, а залишок дасть теща, вони кімнату в комуналці продають. А кредит на весілля поступово теж віддамо.
До моїх слів, що це нерівноцінний внесок, син не прислухався. Батько намагався йому пояснити, що він свою квартиру перетворює в спільну власність, тому в разі розлучення все ділиться навпіл. Краще збирати разом, купувати разом своє, тоді все порівну буде.
Богдан тоді на нас образився, сказавши, що не треба завчасно пророкувати розлучення. Нібито ми спимо і бачимо, щоб він розлучився. Заявив, що ми трясемося над квартирою і більше взагалі нічого не помічаємо навколо.
Ми з чоловіком вирішили, що нехай все йде своєю чергою. Свою місію ми виконали – сина виростили, вивчили, на ноги поставили, житлом забезпечили, далі сам нехай думає. До наших порад не прислухається, нехай робить так, як вважає за потрібне.
Квартиру син продав, купили вони двокімнатну, оформивши житло на двох, а ще через пів року вирішили, що будуть розлучатися. Природно, квартиру тепер ділитимуть. Навіть після розділу і отримання половини вартості квартири, син не зможе ось так відразу купити собі окреме житло такого ж рівня, якого продав. Йому доведеться брати кредит. У виграші невістка – вона придбала більше, ніж вклала.
До того ж, син має сплачувати ще й кредит, який він брав на весілля. А винні у всьому тепер ми з батьком. За словами сина, ми спершу не відрадили його від весілля, а повинні були, а потім не відрадили від продажу квартири. Хоча повинні були, ми ж батьки.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
