Про молодого перспективного лікаря розлетілася добра слава по всій окрузі. Лiкар від Бога – так усі говорили про Олександра, який нещодавно прийшов на роботу в обласну лікарню. Навіть досвідчені лiкарі дивувалися його вмінням, хлопець і справді був дуже талановитий і професійний. То ж прізвисько «самородок» швидко прикріпилося за молодим лікарем Олександром Святославовичем.
Власної сім’ї в Олександра ще не було, єдиною рідною людиною для нього була його мати. Олександр дуже любив свою маму, а надто був вдячний їй за те, що вона, все своє життя присвятила синові. Віра теж вчилася в медичному, коли зрозуміла, що чекає дитину. Тоді доля склалася так, що про медичну кар’єру їй довелося забути.
Батько її майбутньої дитини відразу ж відмовився і від неї, і від дитини. То ж Віра знаючи, яким важким буде її життя, все одно наважилася. І Бог допоміг і їй, і дитині. Вона собі пообіцяла, що якщо вона не стала лікарем, то її син стане, обов’язково стане. Віра покинула навчання і повернулася з дитиною на руках до мами. Потім знайшла роботу і весь свій час присвячувала вихованню сина. Заміж вона так і не вийшла, син став для неї усім.
Олександр виправдав мамині сподівання – талант плюс величезна працьовитість і мамина віра зробили його медичним «самородком». В роботі йому все вдавалося, часом його навіть з дому викликали, коли випадок був аж надто складний.
Сьогодні Вірі Василівні п’ятдесят. Олександр купив величезний букет квітів і замовив найкращий ресторан для своєї найріднішої матусі. Цей вечір він хотів провести тільки з нею. Раптом задзвонив телефон. Дзвінок був з роботи, просили приїхати, адже розуміли, що лише Олександру вдасться допомогти в цьому випадку.
Олександр спочатку відмовився, мотивуючи це тим, що зараз за містом, святкує в ресторані разом з мамою її ювілей. Але у Віри Василівни раптом виникло якесь дивне відчуття.
– Сину, треба їхати. Ти ж складав присягу. Будь ласка, допоможи цій людині, і це буде твоїм найкращим подарунком для мене.
Олександр вагався, але послухав маму. Він знав, що вона хоч і не стала лікарем, але звичка допомагати людям у неї залишилася. В лiкарні його чекав і справді складний пацієнт. Золоті руки Олександра все зробили якнайкраще. Чоловік дивом залишився живий.
Через деякий час Віра Василівна заїхала до сина в лікарню.
– Хоч познайом мене з моїм «подарунком», – пожартувала вона, маючи на увазі чоловіка, якому син врятував життя.
Олександр повів маму в палату. По дорозі згадав, між іншим, що чоловік, напевно, самотній, бо за два тижні до нього так ніхто і не прийшов.
Уже на порозі лікарняної палати Віра все зрозуміла і була ошелешена побаченим. На лікарняному ліжку вона впізнала Святослава, батька Олександра. Чоловіка, який кинув її з дитиною і жодного разу за майже 30 років не поцікавився ні її долею, ні долею їхнього сина.
– Сину, це твій батько, – ледь вимовила жінка. Напевно, Бог тебе колись зберіг, щоб зараз ти врятував йому життя.
Вони обійнявшись, ще довго стояли в темному лікарняному коридорі. У жодного з них не було образи на чоловіка, який колись так не по-людськи поступив з ними. Це були лiкарі з великої літери, для яких зберегти людське життя – найбільша цінність.
Фото ілюстративне – AngelFlovers.
