На околиці села, де асфальтована дорога переходила в польову, а далі починались дачні ділянки, з’явився собака. То була пізня осінь — тиха, холодна, з туманами, що клубками повзли між вербами. Люди, що їхали повз, бачили його: великий, чорнобурий, із сумними очима, що вдивлялися вдалечінь дороги. Сидів, наче когось чекав.
Пес не метався, не гарчав, не шукав. Він просто сидів. Іноді підіймав морду, коли чути було звук мотора — тоді в очах спалахувала надія. Він підводився, дивився, ніби готовий кинутись навздогін. Але машина проїжджала мимо, і він знову сідав. Чекав.
Так минали дні. Листя давно облетіло, трава пожовкла, а він сидів. Люди казали: «Мабуть, хтось викинув, а він не повірив». Бо хіба може пес так дивитися — з вірою, що ось-ось повернуться?
Небайдужі люди почали носити йому їсти.
Одна бабуся залишала біля нього миску з борщем, хтось інший — шматок хліба. Але пес не підпускав близько. Стояв насторожено, їв, коли всі відходили. Очі його, великі, бурштинові, були сумні й мудрі.
Серед тих, хто ним цікавився, був хлопчик Міша. Йому було чотирнадцять — худенький, завжди з рюкзаком через плече. Кожного дня після школи він зупинявся біля того місця, де сидів пес.
— Привіт, друже, — казав він. — Ти все чекаєш, так?
Пес дивився спокійно, не тікаючи, але й не підходячи. Міша став носити йому щодня хліб, ковбасу, кісточки. І говорив. Розповідав, як у школі, як батько пообіцяв купити велосипед, як сусідський пес Тузик гавкає на котів.
Так минуло кілька тижнів. Міша помітив, що пес почав реагувати на його голос — підіймав голову, коли чув його кроки. Але не більше. Він залишався диким у своїй самотності.
— Ти, мабуть, дуже любив свого господаря, — якось тихо сказав Міша, сідаючи на узбіччя. — І він тебе теж… або ні?
Пес опустив морду на лапи. Здавалося, що він зрозумів кожне слово.
Коли випав перший сніг, Міша не витримав. Прийшов додому й сказав батькові:
— Тату, там пес мерзне. Треба йому зробити будку.
Батько подивився на нього довго, але мовчки дістав старі дошки. Разом змайстрували просту, але теплу будку, поставили її біля того місця, де пес сидів. Міша навіть стару ковдру з дому приніс.
Снігу тоді насипало по коліна. Дорогу до будки хлопець прочищав лопатою, щоб пес міг вільно підійти. Але той не заходив усередину. Тільки коли починалася хуртовина, лягав поряд, біля входу.
Міша назвав його Вірним.
Бо інакше не можна було назвати.
Дні ставали холоднішими. Пес уже звик до Міши — підходив, коли хлопець приносив їсти, дозволяв себе гладити, навіть ледь махав хвостом. Але в його очах усе одно залишалося те чекання. Коли проїжджала якась машина, він миттю підводився, вдивлявся. А потім опускав голову й тихо скиглив.
— Він, мабуть, чекає свого господаря, — казала бабуся з сусіднього двору. — А той, певно, не повернеться.
Міша не розумів, як можна покинути такого собаку. Йому було боляче. Він навіть пробував умовити пса піти з ним додому, тягнув за повідець, але той упирався. Наче боявся зрадити те місце, де востаннє бачив людину, яку любив.
Минала зима. Під снігом будка виглядала як маленький пагорб. Міша щодня прочищав стежку, носив теплу воду. Одного разу він навіть залишив біля собаки свою шапку — теплу, вовняну, бо Вірний тремтів від морозу.
— Тримай, друже, — сказав тоді. — Скоро весна. От побачиш.
І справді, весна прийшла. Сонце потроху пригрівало, з дахів капала вода, з’явилися перші проліски. Вірний трохи ожив, став веселіший, навіть кілька разів зустрічав Мішу, бігаючи довкола.
А потім настала та неділя.
Дорога, що вела на дачі, ожила. Люди з міста почали приїжджати — ремонтувати, прибирати, садити. Машини їхали одна за одною. Вірний сидів, як завжди, біля узбіччя, коли Міша приніс йому їжу.
І тут — чорна іномарка. Гул мотора, різкий запах бензину. Вірний підскочив, як ужалений. Очі спалахнули вогнем, він зірвався й кинувся навздогін машині, шалено гавкаючи. Міша навіть не встиг покликати.
Машина різко загальмувала. Двері відчинилися, вийшов чоловік років тридцяти. У руках — палиця.
— Ти що, дурний?! — закричав він і замахнувся на пса.
Та Вірний не кидався, не гарчав. Він крутив хвостом, підстрибував, торкався лапами до чоловіка, скавчав від радості. Очі світилися.
— Маша, глянь! — гукнув чоловік до жінки в машині. — Це ж наш Рекс! От блін, я думав, давно вже здох!
З машини визирнула білява жінка з новим собакою на колінах — справжня вівчарка, велика, з блискучою шерстю.
— Та ну, який Рекс, глянь на нього! — сказала вона з огидою. — Худий, хвіст якийсь калачиком.
— Е, то я тоді на базарі лоханувся, — засміявся чоловік. — Мені підсунули підробку, не чисту породу, казали ж що то вівчарка. Я ж потім справжню взяв, бачиш? — він погладив свою нову собаку. — А цього я тут лишив, бо що з ним робити? Ще б друзі насміялися.
Міша стояв осторонь, слухав і не міг повірити.
— То це ваша собака? — спитав він тихо.
— Ага. Ну тепер твій, якщо хочеш. Мені такого не треба.
Він сів у машину й поїхав, навіть не глянувши на пса, що ще кілька секунд біг поруч, поки не зупинився посеред дороги.
Вірний стояв довго. Потім сів. Дивився в той бік, де зникла машина. В очах уже не було ні гніву, ні надії. Тільки порожнеча.
Міша підійшов повільно, присів поруч.
— Бачиш, — сказав він, гладячи його по голові, — от який він. Але не всі люди такі, чуєш? Не всі.
Пес подивився на хлопця, ніби щось зважував. Потім обережно поклав морду йому на коліна. Уперше сам. І тихо зітхнув.
— Ходімо, Вірний, — прошепотів Міша. — Ходімо додому.
Того вечора вони йшли повільно, через сніжно-брудні калюжі, під вечірнім небом. Вірний ішов поруч, не відстаючи. І хоч кілька разів озирнувся назад — більше не сів чекати.
Він знайшов свого справжнього господаря.
Бо, як сказав тоді Міша, обіймаючи його за шию:
— Ти, Вірний, найрідкісніша порода у світі.
— Яка ж? — ніби запитували псові очі.
— Порода, що називається вірність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
