Моя невістка, напевно, ніколи не зміниться. Чотири роки тому не стало мого сина, мені дуже його шкода. Все могло б бути зовсім по-іншому, але вже сталося як є.

Василь мій одружився і пішов жити в сусіднє село до дружини. Ми самі були небагаті, так само як і небагатими були наші свати. Хата у них невелика, до того ж, стара, то ж невістка наполягла на тому, щоб мій син поїхав на заробітки.

Василь знайшов бригаду, і вони почали їздити за кордон, вдома сина не було по пів року, а якщо і приїжджав, то лише на кілька днів, і знову на роботу. Всі зароблені гроші невістка вкладала в будівництво.

Спочатку вони планували будувати звичайний будинок, але потім щось передумали, і Галя сказала, що добре було б півторачку зразу тягнути.

Василь погодився, дружина вміла переконувати, але тут сусід поряд будинок в два поверхи збудував. Так Галина спати кілька ночей не могла – як це у неї будинок буде менший, ніж сусідський. І знов почала пиляти чоловіка, що треба піднатужитися, але збудувати щось гідне.

Так вони майже 20 років спочатку будувалися, потім ремонти робили, потім меблями обставлялися. А коли все було готово, зробили шикарні входини, щоправда, мене на новосілля не покликали.

Приїхав за мною син на наступні вихідні, забрав мене до себе, щоб я оцінила заради чого він стільки років працював, адже половина життя минула, дочка он доросла, вже в університет поступила.

Будинок і справді вражав, точно був найбільшим на їхній вулиці, а може і у всьому селі. Та на моє велике здивування, Галина накрила стіл в старій хаті, а свої нові хороми показала мені наче музей, коли я вже збиралася додому, і то впустила мене всього на кілька хвилин, глянути одним оком.

На моє запитання, коли ж вони нарешті переселяться з старої хати в нову, Галина промовчала, мовляв, ще встигнуть. Там все гарне, новеньке, треба шанувати, та й опалювати легше стару хату, ніж велику нову.

Син віз мене додому зажурений, мені його було дуже жаль – все життя гарував на заробітках, не бачив, як дитина росте, а зараз жінка в нову хату не пускає.

Через кілька днів мого сина не стало, раптово не витримало серце. Він так жодного дня і не пожив в будинку, заради якого працював усе життя. Галина плакала, але я сумніваюся, що за чоловіком, швидше за все вона розуміла, що втратила джерело грошей.

Потім кілька років я не спілкувалася з нею, не було особливого бажання. А влітку цього року внучка виходила заміж. Весілля вони не робили, просто розписалися в РАЦСі і взяли шлюб в церкві. Мене запросили на церемонію шлюбу.

Я сподівалася, що Галина хоч дочку з зятем впустить в нову хату, але ні. Будинок і далі, як музей, стоїть закритий на ключ, невістка і далі живе в старій хаті, а внучка з чоловіком винайняли собі квартиру в обласному центрі.

Не розумію я свою невістку. Для чого було життя витрачати на будівництво такого великого будинку, якщо він має стояти закритим? В мене таке враження, що в ньому ніхто жити так і не буде.

А сина мого мені шкода, дуже шкода…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.