fbpx
Життєві історії
На новорічні свята свекруха знову стала нас кликати. Ну я тут мудрість жіночу включила, кажу чоловікові – ти їдь. Сім років так і живемо: я чоловіка на кілька днів відпускаю на батьківщину, він там із ріднею та друзями дитинства спілкується, а я сиджу вдома

Мій чоловік мій приїхав із маленького містечка. Казав, що там перспектив особливих немає, а тут значно більше можливостей. Я до того часу вже твердо стояла на ногах: працювала у великій компанії на посаді заступника начальника відділу. До посади цієї дійшла з найнижчої сходинки картерних сходів. Жила у великій чотирикімнатній квартирі, яку мені залишили батьки, бо самі вони переїхали в свій заміський будинок.

Закрутилось у нас все швидко. Перед весіллям повіз мене Семен з батьками знайомитись. Вони у розлученні. З батьком чай попили, ото й усе знайомство. А з майбутньою свекрухою вихідні провели.

Начебто все гарно пройшло, але як то кажуть, не варто поспішати з висновками. Зоя Володимирівна все скаржилася на тяжке життя у провінції.

– Платять копійки, спробуй, – каже, – проживи на пенсію.

Хоча потім з’ясувалося, що свекруха на пенсії, але працює головним бухгалтером на місцевому виробництві. А ці спроби промацати мене, а що за душею, скільки я отримую?

– А батьки на пенсії? А із квартирою що? Вони її тобі подарують? А де вони зареєстровані? А котедж чий? – випитувала. А потім взагалі заявила: – Я грішми допомагати не зможу, хіба тільки порадою.

Мені порад не треба, поради я від батьків вислухаю, а про гроші й зовсім сміх: я на своїх ногах стою міцно, не збиралася навіть щось просити у мами чоловіка.

Весілля ми тихе влаштували, тільки для сім’ї, але свекрусі не догодили. Треба було з розмахом, щоб всю рідню скликати. Потім класика почалися дзвінки синові: «Приїжджай – допомагай». А їхати кілька годин. Я чоловікові говорю: допомогти треба, давай раціонально міркувати, знайди в інтернеті, хто це зробить за місцем проживання мами, сплатимо. Але такий варіант свекрусі не підходить.

На новорічні свята поїхали на батьківщину чоловіка, хотіли радісну новину повідомити, що у серпні батьками станемо. Довелося взяти участь у сімейних гуляннях. Відсиділа ледве, перед від’їздом лише радісну новину повідомили.

У червні у Семена відпустка була. Я на повітрі у батьків була, чоловік майбутню дитячу ремонтував. Тут дзвінок чоловікові від свекрухи:

– На городі роботи повно, без тебе ніяк не можна. Давай приїжджай на кілька тижнів.

А мені і в поліклініку треба показуватися і в дитячій кімнаті ремонті не закінчено, багато чого ще треба було вибирати, купувати, привозити. Але варіант, щоб когось найняти для допомоги, знову свекруху не влаштував: треба особисто на маминих грядках працювати, висловлюючи повагу.

Все літо свекруха дзвонила та охала:

– Ну ти ж уже не працюєш? Мама та тато твої поруч, можуть же за донькою приглянути? Ось народиш і зрозумієш, як бути матір’ю, як хочеться часом просто рідного сина побачити.

У вересні до нас свекруха у гості приїхала. Оцінила «наші хороми» і, як водиться, поохала, що у її сина тут немає сантиметра свого. А ось ремонт то зробив, а трапись що «з речами на вихід».

На новорічні свята свекруха знову стала нас кликати. Ну я тут мудрість жіночу включила, мовляв, для дитини дорога надто важка, а ти їдь. 7 років так і живемо: я чоловіка на кілька днів відпускаю на батьківщину, він там із ріднею та друзями дитинства спілкується, а я сиджу вдома.

А після його приїзду я йду гуляти: зустріч із подружками, театр, спа-салон. Отака у нас новорічна культурна програма, у кожного своя. Коли вперше таке перевірили, свекруха мені першого ж дня зателефонувала:

– Що це за сім’я? Чому один син приїхав? Чому внучку не привіз?

Всі аргументи, які я навела, свекруха пропустити повз вуха.

Коли доньці був рік, подзвонили мені з роботи: виходи, мовляв, потрібна. Чесно кажучи, щодня одне й те саме в декреті мені набридло, але дитину з ким залишати?

Начальство запропонувало підвищити мені оклад, розмір щомісячних премій озвучило. Досить і найняти няню, і влітку на море з’їздити, і на іпотечний внесок зібрати. Треба ж про майбутнє доньки думати.

Чоловік також добре отримувати почав. Зважили всі, вирішили, що поки що гроші дають заробити – треба працювати. Погодилася я вийти на роботу, але з умовою, що свекруху в це не посвячуватимемо. Менше знає – міцніше спить, не буде зайвих дзвінків з повчаннями та необхідності спонсорувати ремонт у свекрусі або розбудову дачі.

Але навіть без цієї інформації мама чоловіка знаходила приводи для обурення: який басейн у вихідні? Влітку треба приїхати до неї на дачу, там озеро. Чоловік там плавати навчився і внучка навчиться. Море теж зайве, а зайві гроші можна правильно вкласти. Куди? Відповідь – у ремонт дачі.

У три роки наша донька пішла у звичайний садок поряд із будинком. Його у нас хвалять: із дітьми займаються, гуляють. Якщо донька занедужала, я працювала з дому. Домовилася з нянькою з садка, що вона водила доньку на гімнастику через пару вулиць, а я її звідти забирала.

Іпотечну квартиру ми здаємо, точніше вже не іпотечну, минулої зими закрили іпотеку. І вчасно: після нового року на роботі почалися проблеми. Я звільнилася, знайшла роботу поряд з будинком. Пів дня, зарплата не така велика, але можу сама доньку забирати, на секцію водити, уроки перевіряти.

Свекруха, коли дізналася, ще довго обурювалася. То як же так? Я байдикую, її син мене утримує, я гроші розмотую по салонах та фітнесах, а їй ремонт на дачі ніхто не спонсорує.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page