Відколи всі в селі дізналися про подвійне життя Олександра, кожна жінка тепер боялася відпускати свого чоловіка на заробітки. Олександр багато років жив на дві сім’ї, а дружина про це і не здогадувалася. Правда відкрилася випадково через багато років, коли вже діти і в одній, і в другій сім’ї виросли.
В селі Марину і Олександра всі вважали ідеальною парою. Гарна була пара – обоє чорнявенькі. Коли йшли до шлюбу, люди перешіптувалися: добре житимуть, бо дуже схожі. Вони і справді добре жили. Олександр влаштувався на завод, а Марина працювала у школі. За вісім років хату свою збудували. Тішилися дуже, що нарешті своє гніздечко матимуть.
Так собі і жили, але потім в державі, настав час, коли на заводах почалося скорочення, невиплата зарплат. Та й діти вже підросли. Потрібні були гроші, то й вирішено було, що Олександр на сезонні заробітки їздитиме. Привозив додому зерно, тут розпродував – були гроші. І так – з року в рік. Марина не бачила свого господаря цілісіньке літо. Навчилася сама з усією сільською роботою поратися. А коли восени з’являвся Олександр, радості в хаті не було меж. Найбільше батька чекали доньки. Він завжди привозив їм цілу сумку гостинців.
На роботу на завод Олександр повертатися не хотів, навіть коли той знову запрацював. Марині сказав, що грошей на заводі платять мало, а за кілька місяців на сході він заробляє більше, ніж вдома за рік. Дружина вірила, та й з звикла уже до такого.
Але таємниця його заробітків сплила дуже неочікувано. Було весілля у сусідів, на якому Славко із сусіднього села проговорився при чарці рідному брату Марини Василю про те, що у Олександра на чужині ще одна жінка є і троє синів ростить від нього. Василь ту ніч не спав: все думав, чи казати правду сестрі про її чоловіка. А потім вирішив: хай буде все, як є. Промовчав…
Після весілля Олександр знову вже вкотре збирався в дорогу. Маринка смажила-парила, прасувала сорочки, складала робочий одяг. За тисячу кілометрів його вже чекала нова родина. Коли Олександр приїжджав туди, зразу ж поселявся в Любки. Сини з нетерпінням чекали на батька, мама їм пояснила, що постійно батько з ними бути не може. Так і жили – від літа до літа, а в кожній родині підростали Василеві діти.
Одного разу Олександр не поїхав на роботу, бо захворів і потрапив у лікарню. Він не встиг повідомити про це свою далеку родину. Тому, поки чоловік лежав у лікарні, в село прийшов лист. “Тату, у нас випускний, а тебе немає з нами. Пам’ятаєш, як ми ходили ловити рибу? А як ти щоліта переглядав наші табелі успішності? Ох, і боялися, коли ти супив брови… Знаємо, що хотів, щоб ми добре вчилися… Чому не пишеш, не їдеш? І мама тебе жде. А наш голова їй каже, що кращого робітника на комбайні й не знайти. Ми ждемо… ”
Марина першою прочитала листа і обімліла – це ж яку витримку треба мати, щоб не видати себе, щоб навіть імені своїх синів десь не зронити. Та вирішила поговорити з чоловіком, коли той виписався додому. Олександр сидів, як школяр, опустивши голову. Він не мав що сказати дружині в своє виправдання. Мовчали довго. Здавалося, що вічність пролетіла. Чоловік пустив сльозу:
– Маринко, прости, якщо зможеш. Я тоді, сімнадцять літ тому, не стримався, вона за мною хвостиком ходила, така уважна, нагодує, обігріє. Потім хлопці-близнюки народилися. Затягнуло. А потім шкода їх стало, вже несила було не їхати… Не міг я дітей кинути. Але я не хочу там жити, і Люба про це знає. Вона згідна на мої умови, щоб ось так, як живемо… – мимрив Сашко.
Марина вирішила йому пробачити. Адже пів життя прожито, донечки дорослі. Хоч і важко було їй це сказати, але вона мовила:
– Знаєш, Олександре, проти дітей я нічого не маю. Вони не винні, хочуть тебе бачити, нехай приїжджають сюди в гості. Пережила цей сором, переживу ще й те, що ти в нас багатодітний батько. А от на заробітки більше ти не поїдеш.
На наступне літо село облетіла новина – до Олександра один з його синів приїхав. Марина прийняла його, ні в чому не дорікаючи. Хлопець трохи в них погостював і закохався в сусідську дівчину. Так і залишився в селі з батьком. Марина з Олександром йому весілля, як рідному справили.
Життя – то довга нива, і ніхто не знає, як на тій ниві кому поведеться.
Маргарита ІВАНОВСЬКА.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.