fbpx
Життєві історії
– На нашу допомогу не розраховуйте, самі заробляйте, – сказала нам свекруха. – Ми з твоїм батьком по знімних квартирах кілька років моталися, потім тільки спадок отримали. У свекрів є дві квартири, в одній вони живуть, а другу здають. А своєму єдиному синові вони сказали, щоб викручувався сам

– Все життя свекруха поводила себе так, ніби ніколи не постаріє і їй ніколи не знадобиться наша допомога. Тому я не вважаю, що я або мій чоловік тепер їй щось винні, – знизує плечима Віра, – та й ресурсів для того, щоб допомагати, як вона того потребує, у нас немає.

Вірі 44 роки і вона заміжня вже близько 20-ти років. У них з Павлом ростуть двоє дітей-школярів. Народжувати дітей вони не наважувалися через те, що у них не було свого житла.

– Коли ми одружилися, нічогісінько у нас з Павлом не було: диплом університету і все, – каже Віра. –  Мене бабуся виховувала, у неї було четверо дітей і восьмеро онуків, так що на спадок мені ніколи не доводилося розраховувати. Будинок бабусі залишився тітці, яка її і доглядала.

На батьків чоловіка теж не можна було розраховувати, хоча вони були заможні: єдиний син, повна сім’я, дві квартири, що залишилися від бабусь.

– В одній двокімнатній квартирі жила сім’я мого чоловіка, – продовжує Віра, – а іншу здавали, скільки Павло себе пам’ятає. Заробляли свекри обоє, щороку їздили відпочивати, особливо собі ні в чому не відмовляли.

Одну з своїх квартир віддавати нам вони не хотіли.

– А ми з чистими окладами залишимося, – сказала Анна Федорівна, мама Павла, – ні вже, самі заробляйте. Ми з твоїм батьком по знімних квартирах кілька років моталися, потім тільки спадок отримали.

Павло з Вірою на спадщину не розраховували, батьки були в квітучому здоров’ї і подружжя змирилося з тим, що у них нічого немає і треба наживати своє з нуля.

– Як жили? – гірко киває Віра. – А як можна жити двом молодим фахівцям, одружилися під кінець 90-х? Квартиру знімали, працювали, підробляли, на перший внесок по копійках збирали. – А як квартиру взяли, – каже жінка, – ще більше себе у всьому обмежували, щоб кредит швидше виплатити.

Коли чоловік і жінка нарешті розрахувалися за квартиру, аж тоді почали думати про дітей: спочатку народився син, потім донька.

– Важко, – каже вона, – а коли нам було легко? Павло з вічними підробітками, я працюю трохи менше, але діти і побут на мені. У відпустках буваємо раз у кілька років. У минулому році вперше на море вибралися з дітьми. Як жили в цей час свекри? Нормально, ні в чому собі не відмовляючи.

Свекри могли прийти в гості раз на рік, щось подарувати, вони подорожували, поки працювали намагалися собі не відмовляти в маленьких і не дуже, радощах.

– А хто буде вас тягнути? – повчально говорила Анна Федорівна, – ви сім’ю створили самі, дітей народили самі. Важко? Але це ваші труднощі.

– Наші, – погоджується Віра, – але чути це щоразу було не дуже приємно, тому і спілкування звелося до мінімуму.

У рік, коли Віра народила дочку свекор пішов з сім’ї до молодої, трохи старшої за Віру, жінки. І Анна Федорівна раптово залишилася одна, лише з своєю пенсією. Чоловік був власником однієї з квартир (тієї, в якій вони жили), тому забрав її собі.

– Вона так жити на одну пенсію, природно не звикла, – усміхається Віра, – та ще дотації у вигляді плати від квартирантів не стало. А головне те, що квартира її, та сама, яку здавали багато-багато років, була в дуже поганому стані. І почалося – сину, допоможи, ти повинен, я – твоя мати.

– Ванна вся облізла, – скаржилася Анна Федорівна, – труби течуть, я вже про шпалери не кажу. Ти – син, я тебе виростила, тепер твій обов’язок мені допомогти.

– А чим допомогти? – каже Віра, – я в декреті, двоє дітей. Так, виростила, але я ж пам’ятаю, що сім’ю свого часу вони з чоловіком створювали самі, сина народжували самі, так що на себе і повинні розраховувати. І немає у нас ресурсів для допомоги, і бажання, відверто кажучи, теж немає.

– Мене на дві квартири і на дві сім’ї не вистачить, – каже Павло, – все життя живемо, немов боремося за виживання. Який ремонт у мами в квартирі? Могли б вони і самі його зробити, так боялися на кілька місяців знизити звичний рівень життя.

Павло на роботі з ранку і до пізньої ночі, іноді прихоплює і вихідний, але все ж намагається проводити в дні відпочинку час зі своїми, такими довгоочікуваними дітьми: пізніше батьківство, не хочеться нічого упустити, пропустити. Так, він може фізично щось прибити або повісити в квартирі у мами, але там потрібні вкладення і заміна комунікацій, сантехніки, а грошей на це вже немає.

Анні Федорівні сьомий десяток, тепер потрібне і лікування, і ремонт, і на пенсію не розгуляєшся. Взяти свекруху до себе, а її квартиру знову здати? Про це і Віра і Павло чути не хочуть: за роки встигли стати зовсім чужими один одному людьми. Забути образи і допомогти матері вони не хочуть і багато саме завдяки тому, що свого часу мама допомогти родині сина не вважала за потрібне.

Фото ілюстративне – deltodom.

You cannot copy content of this page