Лише зараз я розумію, що старість тоді буде в радість, якщо вона не самотня. Я зараз живу сама в своєму власному будинку, і розумію, що якби хоч чоловік був біля мене, то все могло б бути по-іншому. У мене є син, але він забув про мене щойно отримав те, чого хотів.
Юрій у нас був довгоочікуваною дитиною. Ми з чоловіком батьками стали в 35 років, і були дуже щасливими, коли у нас народився синочок. Зрозуміло, що ми для нього нічого не шкодували. Жили ми в селі, але чоловік мій працював на керівних посадах, тому гроші у нас були завжди. Ми звели гарний будинок, купили машину, їздили щороку відпочивати на море.
Чоловіка мого, на жаль, раптово не стало, син якраз в університет поступив, і з дому поїхав, відтоді я і залишилася одна. Тому я з нетерпінням чекала, поки син одружиться і приведе до нас додому невістку. Я мріяла, як ми разом з нею будемо висаджувати троянди навколо нашого будинку, а в неділю разом будемо ліпити вареники.
Я дуже довго чекала на весілля сина, а в нього з цим все якось дуже повільно йшло, все не міг вибрати собі дружину. Але, все ж таки знайшлася одна, яка змогла зробити його щасливим. Її звали Марина. Дівчина мені сподобалася, але мене особливо ніхто і не питав, бо син вирішив, що саме вона стане його дружиною.
Після весілля молодята оселилися в мене. Жили ми нормально, я намагалася взагалі не втручатися в їхнє життя. Можливо, когось щось не влаштовувало, але ми намагалися обходити всі гострі кути.
Через п’ять років у дітей з’явилися деякі заощадження. Планували покупку квартири, але все ще не вистачало. Вони почали підбивати мене, щоб я продала дачу та машину покійного чоловіка. Вона вже давно припадає пилом в гаражі і іржавіє. Але я не могла цього зробити. Адже це була пам’ять, разом нажите майно з чоловіком.
Але потім я все ж таки зробила необдуманий вчинок. Дуже хотілося щастя для дітей. Адже це для мене, як для мами, це найголовніше. Тож я наважилася продати все, щоб максимально допомогти грошима сину і невістці.
Якщо машина мені була просто дорога як пам’ять про чоловіка, то дачу продавала я з важкою душею, і син про це знав. Знаходилася вона в чудовому місці. Поруч хвойний ліс, річка. Для мене, як пенсіонерки, це було прекрасне місце відпочинку влітку. Але я все продала. Як на мене, то віддала дешево, тому і покупці знайшлися швидко.
Коли діти дізналися, що я таки вирішила їм допомогти і все продала, то вони сильно змінили своє ставлення до мене. Стали люб’язними. У мене почала радіти душа. І я спокійно віддала гроші. Вони швидко придбали квартиру у тихому районі. Ось тільки після цього вони перестали спілкуватись зі мною взагалі. З’їхали і навіть не телефонують мені, не питають, як у мене справи. Таке враження, що вони забули, що я існую.
Залишилась у величезному будинку одна. Дітей прошу, щоб приїхали, а вони все не мають часу. А мені від цього дуже прикро, почуваюся використаною.
На минулих вихідних я вирішила, що сама поїду до них. Взяла трохи домашніх продуктів, зателефонувала сину і попередила, що приїду. Юрій нічого не сказав, але коли я до них приїхала, сина вдома не було – пішов кудись у справах, а невістка мене навіть чаєм не пригостила. Я від них пішла відразу в найближче кафе, щоб хоч чогось тепленького випити, адже на вулиці холодно. І на душі теж дуже холодно.
Не знаю, як мені далі жити, дуже важко, коли ти стаєш непотрібною своїм дітям, особливо після того, скільки ти для них зробила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.