Ми з чоловіком Богданом і двома дітьми все життя прожили в однокімнатній квартирі. Було дуже важко, ми багато не заробляли, а всі гроші відкладали на будинок мрії. Колись мені від бабусі дісталася невеличка земельна ділянка на околиці міста, от ми там і розпочали будівництво.
Нарешті, нещодавно ми з чоловіком переїхали туди. Щоб швидше закінчити там ремонт, ми продали свою однокімнатну квартиру. Діти у нас вже мають власні сім’ї, тому ми розраховували хоч на пенсії пожити для себе. Ми ж саме для цього все своє життя працювали, економили на собі, і в підсумку побудували власними силами хороший, великий будинок.
Нам звичайно хотілося б подбати і про житло для своїх дітей, але на двох у нас би просто не вистачило грошей. Пропонували допомогти їм зі взяттям кредиту (допомагали б по можливості з виплатами або періодично сиділи б з онуками, щоб їхні батьки могли працювати і заробляти на власне житло), але почули у відповідь тільки звинувачення в тому, що ми не такі турботливі батьки, як родичі їх друзів, і що взагалі ми егоїсти, і думаємо тільки про себе…
Виявляється, старша дочка поклала око на наш з чоловіком будиночок. Мовляв, поруч з ним є хороший дитячий садок і школа, і що взагалі дітям краще рости на природі, а не в маленькій квартирі без свіжого повітря. Слава Богу, хоч син наш виявився менш меркантильним, і зайнявся вирішенням квартирного питання самостійно…
Вони з дружиною вирішили почекати з народженням дітей, поки не створять всі необхідні для цього умови, і зараз займаються тим, що відкладають гроші на покупку квартири.
На питання: а що ж робити нам – людям похилого віку? Дочка запропонувала взяти однокімнатну квартиру в кредит (мовляв, нам багато чого не потрібно, а у них сім’ї молоді, і необхідно роздолля). Зараз поки дочка живе з чоловіком в будинку у свекрів, але їй там не подобається, хоча і будинок великий, і мої свати дуже хороші люди.
Донька хоче бути самостійною господинею, тому всіма силами прагне переїхати в наш з чоловіком будинок, і жити тут. Залізати в борги, або ж заробляти на власний дім багато років, як свого часу робили ми з чоловіком – вони не хочуть. Кажуть, мовляв: «У ваш час з цим було легше, умови для молодих сімей були краще, а зараз побудувати будинок власними силами практично не реально».
Ми з чоловіком відчуваємо провину за те, що не можемо забезпечити своїй дочці той рівень життя, який їй хочеться, а й віддавати «останні штани» у нас бажання немає. Вважаємо, що у неї є чоловік, який повинен про неї подбати.
У підсумку з дочкою ми не розмовляємо вже другий тиждень. На минулих вихідних ми робили невеличкі входини, новосілля, так би мовити. Покликали лише найближчих людей, але донька з зятем не прийшли.
Ввечері я їй зателефонувала, бо якось не спокійно від цього на душі, а вона мені відповіла, що якщо я хочу їй допомогти, то повинна на кілька років поїхати на заробітки в Італію. Як моя рідна сестра, яка вже 15 років там працює і забезпечила усіх своїх дітей житлом.
Я була ошелешена словами доньки, бо від неї я такого не очікувала. Так, мені всього 58 років і я могла б ще на кілька років поїхати до сестри, вона давно кличе мене до себе. Але коли ж тоді жити, якщо все життя працювати? Сестра купила дітям квартири, збудувала собі будинок, але все це ціною власного здоров’я.
Так хотілося спокійної і затишної старості, а в результаті вийшло все навпаки. Син підтримує нас з батьком, і забороняє йти у доньки на поводу.
А я вже думаю, може і справді поступитися будинком доньці, заради миру і злагоди в родині…
Фото ілюстративне – jooinn.
