– Я вже й не знаю, що робити, як все це припинити, – скаржиться на роботі Світлана, – простіше вже ні з ким з родичів не спілкуватися, ніж терпіти таке.
Думки співробітниць розділилися: хтось радив терпіти і бути вдячними, хтось підтримав рішення Світлани і її чоловіка обмежити спілкування з сім’ями родичів, причому з обох боків.
Навчена досвідом Галина Петрівна почала щось говорити про ласкаве теля.
– Та не буде там двох мамок, – обірвала її Марія, яка вже 6 років виховувала одна двох дівчат, – якщо вони продовжать жити так, як зараз, то скоро і «їх» не буде, в сенсі поняття сім’я.
Світлана та Тарас разом вже три роки. У столиці вони були приїжджими, то ж після весілля пішли жити на знімну квартиру. Дітей у пари ще немає, але Світлана на 4-му місяці.
– Почалося все з того, – продовжує Світлана, – що нашим батькам не сподобалося те, що ми не хочемо весілля. Як же так? Діти одружуються, а ні гостей не запросити, ні самим повеселитися.
– Родичі образяться, – бідкалася мама Тараса, – твоя хресна, наприклад, так чекала твого весілля. Не хочете в місті, приїжджайте до нас в село, тут і відзначимо.
– Де це ви відзначати зібралися, – обурилася мама Світлани, – у нас і своєї рідні багато, а до вас сюди половина не доїде, ні вже, давайте відзначати у нас.
А Світлана з Тарасом зовсім весілля не планували. Родом вони були з різних областей, і обоє з сільської місцевості, з усіма наслідками, що випливають: великим батьківським городом, половиною села рідні і кумів.
– Тільки від теми весілля відчепилися, – каже Світлана, – наступне почалося. Ну не сподобалися один одному свати, але ж ніхто не примушує їх спілкуватися. Передавайте вітання і живіть спокійно, в різних щось регіонах. Так ні, змагання влаштували і нас постійно зіштовхують лобами.
Коли молоді взяли в кредит квартиру в спальному районі, батьки активізувалися. Привезуть свати з боку чоловіка картоплю і закрутки різні, так на наступному тижні прут мішки і банки свати з боку дружини. І при цьому прагнуть знецінити заслуги іншої сторони.
– Таку дрібну, – каже мама Світлани, заглядаючи в картопляний мішок, – я б і везти посоромилася. Та й огірки в банках – переростки, дивись яке чудо ми тобі привезли.
– А Тарасу ж неприємно, – каже Світлана, – ось і не виходить у нас радіти такій «допомозі».
Але через місяць мама Тараса привозить на машині надувний матрац.
– Я тут поки залишуся, – каже, – поїздом назад доберуся, нехай батько їде, а у мене відгули. Ось завтра і поміняю вам шпалери на красиві.
А шпалери кілька тижнів тому привезла до них мама Світлани. Зрозуміло, що свасі вони не сподобалися.
– Ледве відбилися від такої допомоги, – каже Світлана, – інакше через кілька днів знову була би чергова неприємність. Так пробували ми говорити, щоб зовсім не їздили, марно. Та й незручно, допомагають ж, грошей на перший внесок додавали. Але і терпіти сил немає. Говоримо, що продукти не потрібні, ображаються: кури свої, жирні, м’ясо свіже, молочко козяче.
Не раз після візитів люблячих родичів у молодих траплялися сварки: то мама Світлани невтішно відгукнулася про подарунки свекрухи на її день народження, то мамі Тараса не сподобалися дари тестя з тещею.
– Як же ми поїдемо з порожніми руками, – дивувалися батьки, коли Світлана з Тарасом пробували їм заборонити щось возити, – грошей багато дати не можемо, які у нас в селі заробітки, а все. що своє, треба везти свіженьким. Як не треба взагалі приїжджати, ну ви даєте! Спасибі б сказали, а вони ще брикаються.
– Не треба, – сказала одного разу мама Світлани, – викидайте у вікно.
Коли Світлана чекала дитину ситуація загострилася. Уже зараз майбутні бабусі готові сперечатися до хрипоти, що купувати онукові і внучці і в честь якого родича його треба назвати.
– Ми не хотіли нічого купувати до самих пізніх строків, – каже Світлана, – самі ж знаєте, нехай забобони, але краще перестрахуватися, ніж потім на прикмети грішити. Але ні, я тільки на облік в консультацію стала, а у нас на балконі дві коляски, два ліжечка, купа дитячого одягу, нового і не дуже. Що робимо? Продаємо через інтернет.
Світлана серйозно поговорила з чоловіком, обох таке ставлення мам порядком зачіпає: не ладнаєте, ну і не треба, але влаштовувати змагання і тягнути дітей на свою сторону, зіштовхуючи їх лобами – не справа.
– Я подзвонила своїм, Тарас – своїм, – сказала Світлана, – пояснили, що приїжджати не треба, що мені спокій потрібен, а вони тільки влаштовують зайві хвилювання. Ага, допомогло. Як же. Ми вже і двері не відкривали, і телефони відключали. Тепер замки змінили. Що мами роблять? У сусідів залишають свої подарунки. Та ще й за звичкою розповідають скаржаться один на одного і на невдячних дітей.
– Світланко, – сказала днями одна з сусідок, – як негарно ви робите навіть з власними батьками, не кажучи вже про батьків Тарасика. Треба ж! Не відкривати двері! Вам руки батькам треба цілувати за їх допомогу і турботу.
– Ні, ну я не розумію, – каже Світлана. – Невже їм всім легше стане, якщо вони нас розсварять і ми розійдемося.
Чи дійде? Як думаєте? Чи в цій ситуації Світлана та її чоловік не мають рації? Батьки хочуть, як краще, допомагають, а що не ладнають між собою, ну можна на це, як і на їхні безсторонні репліки просто уваги не звертати. Набагато важче жити без підтримки і допомоги. Може і справді варто звернути увагу на прислів’я про те саме ласкаве теля?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
