Я не раз чула приказку, що свою долю і конем не об’їдеш, але не прислухалася до неї, поки не відчула все на своєму прикладі. Якби мені хто розказав таку історію, я б не повірила, що таке буває.
Мені 32 роки, зараз я з шестирічним сином живу в Канаді, переїхали ми сюди у червні цього року. Ще на почату війни я поїхала в Польщу, а потім по спрощеній програмі мені вдалося виїхати в Канаду. Я вмію робити татуаж брів і губ, тому мені навіть пощастило відразу знайти салон краси, де мене взяли на роботу.
Я заміжня, вдома у мене залишився чоловік. У шлюбі ми вже 10 років, але щасливим наш союз назвати важко. В основному нас поєднував спільний побут і син. А в іншому – ми давно стали чужими один одному.
Ще до одруження з моїм чоловіком, в мене був закоханий мій однокласник. Андрій жив неподалік і був моїм другом дитинства.
Мама постійно напівжартома згадує, як вони вели нас в перший клас на урочисту лінійку, і ті квіти, які Андрій мав подарувати вчительці, він подарував мені і сказав, що коли виросте, обов’язково зі мною одружиться.
Закінчивши школу я поступила в університет, а Андрій з батьками переїхав в інше місто. Ми стали рідше бачитись, але він мені часто писав листи.
А потім я зустріла Мирослава, він був старшим за мене на 6 років, займався бізнесом, був на свій вік і на той час доволі успішним, а ще – дуже наполегливим. Він дарував мені шикарні квіти і дорогі парфуми, обіцяв, що з ним я стану найщасливішою жінкою в світі.
І я повелася на його слова і його обіцянки, ми одружилися. В день нашого весілля приїхав і Андрій, він плакав як дитина, коли побачив мене у весільній сукні.
Більше ми з Андрієм не бачились. Він знову кудись поїхав, перестав мені писати листи, просто зник з мого життя. А я поринула у сімейні клопоти і теж все рідше згадувала свого друга дитинства.
Зрозуміла я, що помилилася з вибором чоловіка, коли він вперше мені зрадив. Тоді світ для мене наче перевернувся. Цей випадок був першим, але далеко не останнім. В цьому всьому я і жила всі 10 років.
На моєму переїзді в Польщу наполягав сам чоловік – хвилювався за безпеку сина. А Канада підвернулася випадково, одна українка в Польщі мені про цю програму розповіла і сама не знаю чому, я вирішила спробувати.
Переліт був безкоштовним, там нас зустріли волонтери. І я не могла повірити своїм очам, коли першим, кого я зустріла на чужині, був Андрій. В Канаді він уже 8 років, туж живе і працює, неодружений, зараз допомагає українцям.
Мене з сином він взяв під свою особисту опіку. Я працюю, син ходить в садочок. Чоловік за нас радий, каже, що як закінчиться війна, він до нас приєднається і будем пробувати жити в Канаді.
А я спіймала себе на думці, що не хочу, щоб чоловік сюди приїжджав. І взагалі, не хочу з ним жити. Я чомусь впевнена, що ця зустріч з Андрієм не випадкова, адже доля звела нас знову у такому величезному світі.
Що мені робити? Чоловіка я не люблю. Андрій мовчить, бо знає, що я досі заміжня. Але коли він поруч, у мене земля з-під ніг втікає. Я хочу бути з ним, впевнена, що і у нього таке ж бажання. Як бути?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.