— Максиме, ти що, серйозно не бачиш проблеми? — Софія стояла посеред їхньої ошатної вітальні, її погляд ковзав по незнайомих, розкиданих речах. Голос її був низький і напружений, як струна, що ось-ось має луснути. — Я їду на два тижні на важливе відрядження, а повертаюся до якогось… прохідного двору! Де тут наші меблі?

Софія не вірила власним очам. Два тижні тому вона залишила ідеально прибрану, світлу квартиру після нещодавнього ремонту, що поглинув їхні заощадження і три місяці вихідних. Тепер її житло нагадувало не дім, а, в кращому випадку, хостел, де щойно оселилася галаслива туристична група.

Біля входу громадилося чуже, брудне взуття: розтоптані кросівки, старі чоботи, шльопанці. У кутку, де мала стояти елегантна ваза, тепер навалом лежали рюкзаки, спортивні сумки та якесь пошарпане, мокре від дощу, ганчір’я. У вітальні, на їхньому новому, кремового кольору, дивані, який вони так довго обирали, спав незнайомий молодик у спортивному костюмі, засунувши навушники глибоко у вуха. Поруч, на дорогому килимі, лежали стоси конспектів, розкриті банки з-під енергетиків та брудна тарілка з недоїденою ковбасою.

— Софіє, ну що ти одразу так гостро… — Максим винно опустив очі, намагаючись сховатися за масивним ременем годинника, який нервово крутив у пальцях. Він виглядав, як хлопець, спійманий на місці злочину, хоча його злочин був не в зраді, а в безмежній, але нерозумній доброті. — Просто так, знаєш, вийшло. Катерина з чоловіком посварилася, їй нікуди було піти. Я не міг відмовити, вона ж моя двоюрідна сестра. Ти ж знаєш, яка у нас родина, ми завжди підтримуємо одне одного.

— Твоя сестра, я розумію, — її голос здригнувся. — Але вона одна. А решта четверо? Вони теж твої брати та сестри? — Софія рішуче вказала на сплячого на дивані хлопця.

На кухні стояв нестерпний сморід. Гори немитого посуду височіли в раковині, розкидані чайні пакетики та крихти покривали стільницю, а на підлозі стирчали якісь старі ганчірки. Софія ледве стримувала нудоту.

Але найгірше чекало її на підвіконні. Її улюблена драцена, яку вона три роки вирощувала, наче дитину, і яка пережила дві пересадки, тепер виглядала безнадійно засохлою. Листя поникло і набуло неприродного, сіро-зеленого кольору. Це був символ повного ігнорування, допущеного в її домі.

Відрядження до Львова, де Софія, як провідний фахівець з кадрів у великій виробничій компанії, брала участь у стратегічних переговорах, видалося виснажливим. Вона працювала по дванадцять годин на добу і мріяла лише про те, щоб повернутися на день раніше, зробити чоловікові невеликий сюрприз і, нарешті, відпочити. Сюрприз справді вдався, але ціною її душевного спокою.

Усе почалося три дні після того, як Софія поїхала. Максим, добродушний і неймовірно м’який інженер металургійного заводу, тільки-но повернувся з вечірньої зміни. Він щойно заварив собі міцної кави і збирався подивитися новини, коли пролунав дзвінок.

— Максиме, привіт, це Катерина, — голос двоюрідної сестри звучав на межі істерики. — У мене така ситуація… Ми з Віталієм так посварилися, я більше не можу бути в тій квартирі. Чи можна я поживу у вас пару днів, поки не помиримося? Я тихо, нікому не заважатиму.

Максим зітхнув. Він знав Софію. Вона не любила незапланованих гостей, особливо коли її не було вдома. Вона завжди казала, що “дім — це фортеця, а не перевалочний пункт”. Але Катерина? Рідна кров, завжди така емоційна, у сльозах. Як відмовити рідній сестрі в біді? Це суперечило всім його внутрішнім принципам, вихованим у великій українській родині.

— Звичайно, приїжджай, — нарешті відповів він, відчуваючи важкість на серці. — Софія у відрядженні, тож у квартирі поки вільно. Тільки обіцяй, що це ненадовго, кілька днів.

Катерина прибула за годину з двома величезними валізами, схожими на ті, з якими їдуть у кругосвітню подорож. Вона була молодшою за Максима на чотири роки, надзвичайно емоційна, балакуча і, як виявилося, дуже вимоглива до комфорту.

— Ти не уявляєш, що він мені сказав! — почала вона, ледь переступивши поріг. — Після восьми років шлюбу заявив, що я надто багато часу приділяю своїй кар’єрі, а не йому. А сам? Сидить вечорами у своїх танчиках, ніби мене поруч немає!

Максим тільки кивав, не знаючи, що відповісти на цей потік образ. Він виділив сестрі гостьову кімнату, яку вони з Софією використовували як робочий кабінет. Катерина швидко розклала свої речі, перетворивши акуратний стіл на туалетний столик, і зайняла ванну кімнату на дві з половиною години, використовуючи, здавалося, половину Софіїних шампунів.

Наступного дня, коли Максим повернувся з роботи, його чекав дзвінок від старого шкільного друга Тараса.

— Дружище, у мене цілковита катастрофа, — сказав Тарас, його голос був сповнений драми. — Христина виставила мене з квартири. Каже, їй потрібен час, щоб “переосмислити” наші стосунки. Чи можна я в тебе перекантуюся кілька днів? Обіцяю, буду тихим, немов мишка, і непомітним. Ти ж пам’ятаєш, як я тобі допоміг із тим іспитом з вищої математики?

Максим думав про Катерину, яка вже зайняла єдину вільну кімнату, і про Софію, чий гнів він уявляв уже в найдрібніших деталях. Але Тарас був його другом ще з першого класу, той самий “брат”, який завжди був поруч. Як можна відмовити?

— Добре, приїдь, — зітхнув Максим, відчуваючи, як його кордони руйнуються, наче піщаний замок під припливом. — Тільки, дивись, Катерина вже у кабінеті. Тобі доведеться спати на дивані у вітальні. І він не дуже зручний.

— Дякую, братику! Ти просто рятівник! — радів Тарас. — Я миттю, прихоплю собі пива на вечір.

Увечері в квартирі Максима було вже два гості. Катерина продовжувала монополізувати ванну, а Тарас розлігся у вітальні. Він увімкнув телевізор на повну гучність, щоб перекричати звуки фену з ванної кімнати, і голосно сміявся зі своїх улюблених комедій.

На третій день до Максима зателефонувала тітка Лідія, мамина сестра.

— Максиме, сонечко, — почала вона з ледь чутним зітханням. — Данилко наш їде вступати до вашого університету. Жоден гуртожиток лише за тиждень дадуть, а готелі в місті, як ти знаєш, просто непідйомні для нас. Може, він у вас поживе? Він тихий хлопчик, зовсім не завадить, тільки й робитиме, що вчитиметься.

Максим уявив собі повернення Софії, яка бачить у своєму домі повний аншлаг. Але як відмовити тітці Лідії, яка щоліта забирала його до себе в село і пекла для нього найсмачніші пироги? Борг честі, сімейні зв’язки — для Максима це було святе.

— Гаразд, тьотю Лідо, нехай приїжджає, — здався Максим. — Тільки нехай знає, що доведеться бути дуже акуратним.

Племінник Данило приїхав із величезним рюкзаком підручників, ноутбуком та цілим арсеналом канцтоварів. Вісімнадцятирічний абітурієнт був справді тихий, але він швидко зайняв увесь обідній стіл на кухні своїми конспектами та книгами.

— Я займатимуся мінімум по 12 годин на день, — оголосив він. — Мені треба підготуватися до додаткових вступних іспитів, конкуренція шалена. І мені потрібна абсолютна тиша.

Тепер у двокімнатній квартирі, розрахованій на двох, жили четверо людей: Катерина у кабінеті, Тарас у вітальні на дивані, Данило за обіднім столом, а сам Максим у спальні, яка здавалася єдиним, але вже хитким, притулком.

На п’ятий день, коли Максим намагався полагодити зламану Данилом розетку, у двері зателефонували.

— Привіт! Це Ольга, пам’ятаєш мене? Ми з Софією разом навчалися в університеті! — На порозі стояла приємна молода жінка з маленьким сином на руках. — Софія не відповідає на дзвінки (Софія навмисно вимкнула мобільний на час ключових переговорів), а мені дуже потрібна допомога. У нас удома почався незапланований ремонт, жити неможливо. Вона колись казала, що ми можемо зупинитися у вас, якщо щось трапиться. Це буквально на пару днів!

Максим смутно пригадував Ольгу з останнього Софіїного дня народження, але був майже впевнений, що дружина ніколи не пропонувала їй ночівлі. Однак малюк, Сашко, виглядав змученим, тер очі кулачками, і Максим, чиє серце було занадто м’яким, не зміг відмовити. До того ж, він уже втратив здатність говорити “ні”.

— Проходьте, — промимрив він. — Тільки в нас уже… трохи людно.

Ольга швидко оцінила ситуацію і без зайвих церемоній, з притаманною їй нахабністю, зайняла спальню Максима та Софії. Вона аргументувала це тим, що “дитині потрібне окреме, тихе приміщення для сну, а ви, чоловіки, і у вітальні впораєтеся”.

— Ти ж не проти, правда? — посміхнулася вона своєю наймилішою посмішкою. — Ти можеш спати на розкладачці поруч із диваном Тараса.

Тепер Максим спав на старій, скрипучій розкладачці у вітальні. Вночі маленький Сашко, син Ольги, плакав кожні дві години, вимагаючи уваги. Вдень Данило, щоб заглушити плач, вимагав абсолютної тиші для своїх конспектів. Катерина продовжувала годинами розмовляти по телефону з чоловіком, то плачучи гіркими сльозами, то кричачи на нього так, що тремтіли стіни.

На сьомий день відсутності Софії, в двері подзвонив Ярослав, рідний брат Максима.

— Брате, рятуй! — вигукнув він, тільки-но Максим відчинив двері. — Сусіди зверху затіяли капітальний ремонт, довбають стіни з шостої ранку до десятої вечора. Я не сплю третій день, у мене вже нервовий тік. Чи можна в тебе перекантуюся? Хоча б кілька ночей!

Максим подивився на вітальню, де вже спали на підлозі два пледи, на дивані лежав Тарас, а його власна розкладачка стояла поряд. Його мозок уже не міг генерувати аргументи для відмови. Зрештою, якщо вже квартира перетворилася на справжній прохідний двір, яка різниця — п’ять осіб чи шість?

— Заходь, — приречено сказав Максим, відчинивши двері ширше. — Тільки спати доведеться на підлозі.

Ярослав, на відміну від інших, привіз із собою не лише валізу, а й гітару. Щовечора, щоб заглушити крики Сашка та плач Катерини, він влаштовував «концерти», голосно співаючи пісні українських рок-гуртів під свій акомпанемент. Тарас та його друзі, які тепер регулярно приходили до гостя, підспівували. Данило лютував через шум, Катерина скаржилася, що не може поговорити по телефону, а малюк Сашко плакав ще голосніше, перетворюючи квартиру на справжнє пекло.

Максим намагався підтримувати хоч якийсь лад, але це було неможливо. Щоранку він йшов на завод, а ввечері повертався в ще більший, сюрреалістичний хаос. Холодильник, який він регулярно наповнював, постійно пустів за лічені години. Ванна завжди була зайнята. А квіти Софії, включаючи драцену, незважаючи на його нагадування, ніхто не поливав.

Щовечора Софія дзвонила по відеозв’язку. Максим виходив на сходовий майданчик, щоб поговорити з нею, ховаючи свій жах.

— Як справи вдома, любий? — питала вона, її обличчя на екрані було втомленим, але щасливим.

— Усе добре, чудово, — брехав Максим, намагаючись стати так, щоб за його спиною не було видно брудних вхідних дверей. — Сумую. Як твоє відрядження, вдалося підписати той договір?

— Важко, але продуктивно. Завтра зранку буду вдома, — Софія посміхалася, не підозрюючи про катастрофу. — Ти якийсь напружений. І що то за звуки? Якусь музику чую. Все точно гаразд?

— Так-так, просто втомився на роботі, — Максим нервово сміявся, а з-за дверей долинали приглушені звуки гітари Ярослава і чийсь гучний сміх.

— Що то за звуки, Максиме? — насторожилася Софія, її посмішка зникла. — Мені здається, це не просто сусід.

— А, це… сусід-музикант, мабуть, увімкнув нову пісню. Насправді, це неважливо, — Максим поквапливо перевів тему. — Розкажи краще, як твої переговори пройшли? Я так пишаюся тобою.

Він відчував, що брехня ось-ось розкриється, і тремтів від думки про майбутню розплату.

За день до повернення Софії у квартирі стався гучний, епічний конфлікт. Катерина та Ольга не поділили чергу у ванній, яка була єдиною у квартирі.

— Я перша зайняла! Я чекаю вже годину! — кричала Катерина, стоячи в халаті.

— У мене дитина, він обпісявся, йому потрібно терміново вмитися! Ти можеш почекати! — парирувала Ольга, тримаючи на руках Сашка.

Тарас та Ярослав посварилися через пульт від телевізора, ледь не дійшовши до бійки. Данило сидів у вітальні в навушниках, намагаючись абстрагуватися від усього, що відбувається. Максим кидався між усіма, намагаючись втихомирити конфлікти, але його не слухав ніхто.

— Слухайте, — нарешті не витримав він, його голос пролунав тонко і жалібно. — Завтра повертається Софія! Нам треба навести лад. І… взагалі, можливо, вам варто подумати про те, щоб знайти інше житло? Може, Тарас, ти поговориш зі своєю Христиною?

Його слова потонули у загальному галасі. Ніхто не сприйняв його серйозно. Всі звикли, що Максим — м’який і безвідмовний.

Увечері, коли Софія зателефонувала та повідомила, що приїде рано-вранці, Максим знову спробував поговорити з гостями.

— Друзі, нам треба терміново прибратися. І, по-хорошому, було б добре, якби на ранок вас тут не було, — сказав він, зібравши всіх на кухні.

— Кинь, Максиме, — відмахнувся Ярослав, брязкаючи гітарою. — Софія все зрозуміє. Ми ж родина, ми ж… рідні люди!

— Так, і куди нам іти? — підтримала Катерина. — Я ще не помирилася з Віталієм, у мене депресія.

— А в мене ремонт ще тиждень триватиме! — нагадала Ольга, заколисуючи Сашка.

— Мені іспити за три дні, я не можу переривати підготовку! — додав Данило.

— А я тільки сьогодні дівчині написав, що ми можемо зустрітися тут завтра, бо у мене “вільна квартира”, — підсумував Тарас.

Максим зрозумів, що програв. Він відчув не просто роздратування, а глибоке, пекуче почуття провини та сорому. Він лише сподівався, що Софія, його Софія, віднесеться до ситуації з розумінням і не вибухне, як бойова граната.

Софія повернулася о шостій ранку. Відчинивши двері своїм ключем, вона завмерла на порозі. У передпокої стояло не менше десяти пар чужого взуття, а повітря було важким від запаху немитих шкарпеток та вчорашнього цибулевого супу. З вітальні долинало голосне, чоловіче хропіння, яке час від часу переривалося стогоном.

Вона пройшла далі, обережно переступаючи через розкидані речі, і побачила картину, гідну пензля сюрреаліста. На дивані спав Тарас, поряд, на підлозі, розтягнувся Ярослав, притуливши гітару до стіни, ніби вона була його вірним товаришем. На кухні, поклавши голову на конспекти, спав Данило. У них із Максимом спальні Софія знайшла Ольгу з малюком Сашком.

— Що тут діється?! — голосно запитала вона, повертаючись до вітальні, де вже прокинувся Максим, який спав на розкладачці.

— Софіє! — Максим схопився, натягуючи футболку. Він був блідий і розгублений. — Ти приїхала… Я можу пояснити, я просто не міг відмовити…

— Я дуже сподіваюся на це, Максиме, — холодно відповіла Софія, оглядаючи бардак. Її втома від дороги була повністю замінена гнівом.

У цей момент із кабінету вийшла Катерина, заспана і розпатлана.

— О, привіт, Софіє! — Вона широко, фальшиво посміхнулася. — Як відрядження?

— Чудово, — процідила Софія. — А у вас, я бачу, розкішний відпочинок за мій рахунок?

На той час прокинулися й інші. Кожен підходив, незграбно представлявся і дякував Софії за «гостинність», ніби вона була в курсі цієї окупації.

— Дуже дякую, що прихистили нас із Сашком, — усміхалася Ольга. — Софіє, ти справжній друг, я тобі потім все поверну!

— Дякую за тишу для підготовки, тітко Софіє, — серйозно сказав Данило, хоча тиші там не було й близько.

— Класна у вас хата, сестричко! — підморгнув Ярослав, беручи до рук гітару.

Софія мовчки слухала ці подяки, відчуваючи, як її терпіння та здоровий глузд розчиняються. Коли всі нарешті представилися, вона взяла Максима за руку і рішуче потягла його до передпокою.

— Нам треба поговорити. Зараз же.

Але тільки вони вийшли на сходовий майданчик, як знизу почулися кроки та голоси.

— Максимочку! Софійко! — пролунав дзвінкий жіночий голос.

На сходах з’явилися батьки Максима, Галина Петрівна та Ігор Іванович, з величезними сумками.

— Мамо? Тату? — Максим виглядав остаточно розгубленим і здавався готовим провалитися крізь землю. — Що ви тут робите?

— Як що? — здивувалася Галина Петрівна. — Дача закривається на профілактику водопроводу, ми вирішили пожити пару днів. Ми ж домовлялися, ти забув?

Софія перевела погляд на чоловіка.

— Ні, я… я не забув, — промимрив він. — Просто…

— Ми вже маємо гостей, — твердо, майже командирським тоном сказала Софія. — Дуже багато гостей. Проходьте, самі побачите.

Батьки здивовано переглянулися, але слухняно пройшли до квартири. Їхнє здивування лише посилилося, коли вони побачили шістьох (!) людей усередині їхньої маленької квартири.

— Боже мій, — видихнула Галина Петрівна, хапаючись за серце. — Максиме, сину, що тут відбувається? Це що, якийсь… табір для біженців?

Софія не дала чоловікові шансу відповісти, взявши ситуацію у свої руки.

— Прошу всіх, без винятку, зібратися у вітальні, — голосно сказала вона, її голос був спокійний, але не допускав заперечень. — Нам потрібно дещо дуже важливе обговорити.

Коли всі розмістилися у вітальні — хтось на дивані, хтось на стільцях, принесених із кухні, а хтось і просто на підлозі — Софія стала перед ними, як генерал перед військом.

— Отже, — почала вона, знявши з обличчя будь-яку емоцію, крім рішучості. — Я бачу, що за моєї відсутності наша квартира перетворилася на гуртожиток або готель. Я не проти української гостинності, я завжди рада допомогти, але є величезна різниця між короткостроковими гостями та… цим. Це — зловживання моєю гостинністю, моїм простором та моїм чоловіком. — Вона обвела рукою кімнату, де було видно сліди безладу. — Нині ми встановимо кілька нових правил, які набудуть чинності негайно.

Софія дістала з сумки блокнот та ручку і почала диктувати правила:

— Правило перше: кожен із вас має 48 годин, щоб знайти інше житло. Я розумію, що це може бути складно, але це наша квартира, і вона не може бути вічним притулком для всіх.

— Правило друге: поки ви тут, кожен відповідає за прибирання того місця, яке займає. Користування кухнею та ванною вимагає негайного прибирання після себе. Я не прибиральниця.

— Правило третє: ось графік користування ванною, кухнею та іншими загальними просторами. Вона швидко написала імена та часові проміжки. — Жодного перевищення часу.

— Правило четверте: жодних додаткових гостей, друзів, гітарних концертів та вечірок. Будь-який шум має припинятися о дев’ятій вечора.

У кімнаті зависла важка, незручна тиша. Першим обурився Ярослав:

— Сестричко, ти що, серйозно? Ми ж родина…

— Так, серйозно, — перебила його Софія, її погляд був крижаним. — І ще одне, дуже особисте. Хтось засушив мою драцену. Я вирощувала цю рослину три роки. Той, хто це зробив, купує і пересаджує мені нову, інакше я не гарантую спокою.

Максим, згнітивши серце, підняв руку, як школяр, зізнаючись:

— Це моя провина, Софіє. Я винен. Я забув її поливати. Мені дуже шкода.

Софія подивилася на чоловіка, і її погляд трохи пом’якшав, в ньому промайнула швидка іскра розуміння. Вона знала, що його провина була не в зраді, а в його фатальній нездатності сказати “ні”.

— Добре, — кивнула вона. — Ти купуєш нову, Максиме. Це твоє покарання. Тепер, ще питання до решти?

Гості переглянулися, не наважуючись щось сказати. Нарешті, Галина Петрівна прокашлялася:

— Софійко, люба, може, для нас із дідусем ти зробиш виняток? Ми ж… ми ж твоя друга родина.

— Галино Петрівно, — м’яко, але твердо перебила Софія. — Я з радістю допоможу вам знайти та оплатити хороший готель поблизу. Але зараз у цій квартирі просто немає фізичного місця, і ми з Максимом потребуємо тиші, щоб поговорити.

На диво, Ігор Іванович, батько Максима, поклав руку на плече дружини:

— Вона має рацію, Галю. Не будемо заважати молодим. Ходімо, знайдемо готель.

На ще більший подив Софії, Максим раптом став поруч із нею, поклавши руку їй на спину. Його погляд був рішучим.

— Мамо, тату, я сам забронюю вам номер у тому затишному готелі біля парку, вам там сподобається. І ми будемо приходити до вас щодня.

Софія вдячно подивилася на чоловіка. Це був перший крок до встановлення їхніх спільних кордонів.

— А тепер, — продовжила вона, — давайте разом, усі разом, наведемо тут порядок. Кожен прибирає за собою.

Наступні два дні були сповнені суєтою, прибиранням та пошуками житла. Гості поступово з’їжджали. Першими, трохи ображеними, але слухняними, пішли батьки Максима — до готелю, оплаченого сином. Потім Данило отримав місце у гуртожитку. Катерина, нарешті, змирилася з чоловіком Віталієм і повернулася додому, вибачившись за хаос. Ольга, після незручної розмови, зізналася, що ремонт у неї вдома насправді давно закінчився, і знайшла іншу орендовану квартиру. Тарас переїхав до нової дівчини, якій він тепер не міг запропонувати «вільну квартиру». Останнім, з гучним зітханням і останньою піснею, з’їхав Ярослав, якому довелося помиритися з галасливими сусідами.

Через тиждень Софія та Максим залишилися одні. Квартира сяяла чистотою, пахла свіжістю та дорогим милом. Вони сиділи на кухні, насолоджуючись тишею, яка здавалася гучнішою за будь-який крик.

— Прости мені, Софіє, — тихо сказав Максим. — Я не мав дозволяти всьому цьому статися. Я дозволив своїй «гостинності» знищити наш дім.

— Чому ти мені не сказав? — запитала Софія, беручи його за руку. — Я б, може, й не зрозуміла одразу, але підтримала б тебе. Ми могли б знайти спільне рішення.

— Я боявся, що ти розсердишся, — зізнався Максим. — Спершу думав, що це ненадовго, «пару днів», а потім, коли їх стало шестеро, я просто не знав, як виплутатися із ситуації. Я став заручником власної безвідмовності.

— Максиме, — Софія міцно стиснула його руку. — Я не проти допомагати людям. Це по-нашому, по-українськи. Але треба вміти говорити «ні», коли прохання переходять розумні, здорові межі. Це наш дім, наш простір, і ти маєш його захищати. Це і є турбота про мене.

— Я зрозумів, — кивнув Максим. — Правда, зрозумів. Я тепер краще розумію, що таке здорові кордони, і що я можу бути добрим, не будучи жертвою.

У цей момент задзвонив телефон. Максим подивився на екран:

— Це моя троюрідна сестра Людмила, — сказав він, напружено подивившись на Софію. — Мабуть, теж хоче приїхати у гості, вона якраз шукала нову роботу в місті.

Софія напружилася, але Максим впевнено відповів на дзвінок.

— Привіт, Людо! Як справи?… Приїхати погостювати? — Він подивився на Софію, і вона ледь помітно кивнула йому. — Знаєш, зараз не найкращий час. Ми із Софією щойно закінчили капітальне прибирання після ремонту і хочемо трохи побути вдвох. Ми тільки-но відновили свій простір. Але я можу допомогти тобі знайти хороший, недорогий готель чи хостел, якщо хочеш. Або приїжджай до нас на каву в неділю, я тебе підвезу.

Софія посміхнулася, слухаючи, як чоловік чемно, але твердо відмовляє родичці, не втрачаючи при цьому своєї доброти, але захищаючи їхній дім. Коли він закінчив розмову, вона підійшла та обійняла його.

— Ось бачиш, — сказала вона. — Не так уже й складно. Ти молодець.

— З тобою я можу все, — посміхнувся Максим, обіймаючи дружину у відповідь. — І, до речі, я купив новий фікус… тобто, драцену. Вона навіть більша і красивіша, ніж та, що була раніше. Я буду її поливати щодня. Обіцяю.

Софія засміялася. У їхній квартирі нарешті запанували тиша, порядок та гармонія. І нова, велична драцена на підвіконні була символом їхніх оновлених стосунків, у яких тепер було місце не лише для безмежної любові та компромісів, а й для здорових, чітко окреслених кордонів.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.