У мене день народження 19 січня, на самий Йордан, в цьому році мені виповнилося 60 років, такий собі ювілей.
Я заробітчанка, вже 11 років в Італії, але щороку я приїжджаю додому в січні на свята, побуду трохи з дітьми, відсвяткую Різдво, Водохреща, день народження заодно, а потім назад повертаюся.
В свій час на заробітки я подалася не від доброго життя – на роботі було скорочення, а нове місце праці в селі знайти було нелегко, от я і наважилася спробувати заробітчанського хліба, тим більше, що вже кілька моїх подруг поїхали ще кілька років тому.
Діти вже виросли, дочка заміж вийшла, зятя додому привела, а син після навчання в університеті вирішив залишитися в місті.
Справивши доньці весілля, я відразу почала збиратися в дорогу.
Перед від’їздом донька покликала мене на розмову, сказала, що було б добре, щоб я вже записала будинок на неї, бо її чоловік хоче господарювати на «своєму».
Слова дочки мене вразили, адже зять ще не встиг прийти на моє подвір’я, а вже господарем хоче бути.
Я вагалася, нагадала доньці, що є ще і брат, Іван хоч і поїхав з дому, але ж теж має право претендувати на свою частку.
Але дочка мене заспокоїла, запевнила, що з Іваном вона домовилася, він сказав, що відмовляється від спадщини.
Часу до від’їзду було небагато, то ж я сходила з дочкою до нотаріуса і оформила дарчу на неї.
Дочка щебетала, щоб я не хвилювалася ні за що, обіцяла, що я коли приїду, то хату нашу не впізнаю, головне, щоб гроші були, а вони з зятем все до ладу зроблять.
Я поїхала, стала заробляти, а все зароблене до останнього євро доньці висилала.
І справді, коли я приїжджала додому, ледве впізнавала своє подвір’я і свій будинок – донька з зятем постаралися на славу.
Все зроблено до ладу, красиво, вишукано – душа раділа, коли я все це бачила.
Але крім цих позитивних змін, я побачила і зміни в поведінці дочки, і вони мені не подобалися.
Дочка стала якоюсь непривітною, коли я в цьому році приїхала, дочка ніяк не могла вирішити, яку з кімнат мені віддати – там у неї спальня, там у неї зала для гостей, там дитяча, а там – гардеробна.
Нарешті, після довгих вагань, мене поселили в найменшій кімнаті, але я і тому була рада, бо на чужині бачила різне.
На Йордан я захотіла покликати двох своїх рідних сестер з чоловіками, щоб відзначити свій ювілей, і заодно показати, як у нас все тут все до ладу, що я не даремно стільки років працювала на благоустрій дому.
Але дочка сказала, що вона не хоче, аби тітки приїжджали до нас, а якщо мені вже так хочеться з ними побачитися, то я можу їх запросити в наше місцеве кафе.
Аргументувала дочка це тим, що в хаті мало місця, всі не помістяться.
Я відверто засмутилася, бо думала, що маю право на таке бажання, але перечити доньці не стала, в результаті на Йордан зранку пішла до церкви, а потім сама сиділа вдома, бо донька з зятем кудись пішли в гості, а про мій день народження вони наче забули.
Але ввечері приїхав мій син, виявляється, Іван не забув про мій ювілей, і з дружиною та онуками приїхав мене привітати.
Він побачив, що я засмучена, і відразу зрозумів в чому справа.
Іван не ображається, що за 11 років, поки я була на заробітках, я все доньці висилала.
Він у мене молодець, сам відкрив власну справу, і цей його невеликий бізнес приносить непогані прибутки – син і будинок за свої гроші збудував, і машину собі купив.
Іван не хоче, щоб я продовжувала їздити на заробітки, він пропонує переїхати до них, вони якраз заселилися в свій новий будинок за містом – каже, що місця всім вистачить.
Я пообіцяла сину, що подумаю, але насправді не знаю, що мені робити.
Може варто поїхати ще на кілька років в Італію, щоб заробити собі хоча б на однокімнатну квартиру, і ні від кого не залежати?
Чи прийняти пропозицію сина і йти до нього?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.