У мого тата було дві дочки — я і моя старша сестра Марина. Ми завжди знали, що тато хотів сина. Не просто хотів — мріяв. Мама жартувала, що він навіть ім’я заздалегідь придумав — Сергійко. Але коли я народилася, то замість радості в нього в очах було якесь розчарування, яке навіть на дитячій фотографії видно.
Мама тоді казала: “Не звертай уваги, Іринко, то він просто розгубився”. Але я вже тоді, з дитинства, відчувала, що нас він не любить так, як міг би.
На фото з пологового будинку — тато стоїть біля машини, мама втомлена, але усміхнена, а він дивиться кудись убік, похмурий, як не свій. Мама тримає мене, новонароджену, а він — руки в кишенях. “Для Галочки”, — казала мама, коли він потім привозив пакунки, ліжечко, пелюшки. І я зрозуміла, що він — тато для галочки.
Ми росли без особливої уваги. Марина гарно вчилася, я любила малювати, але татові було байдуже. Він рідко з нами говорив, лише бурчав: “Дівчата, дівчата… ні допомоги, ні продовження роду”. Мама все намагалася його розвеселити, але тато жив, ніби в тіні якоїсь своєї нездійсненої мрії.
А потім народився його племінник — син рідного брата. І ніби світ перевернувся. Тато, який завжди був байдужим, ожив. Він бігав до брата, возив малого на риболовлю, у ліс, у зоопарк. Купував йому машинки, велосипед, навіть комп’ютер, коли ми з Мариною ще гралися старими ляльками. І коли мама тихо сказала:
— Ти своїм дітям так не купував, як племіннику.
Він відповів:
— Бо це хлопець! Треба ж комусь справжню мужність передати.
Тоді мама вперше заплакала перед нами. І я запам’ятала той вечір назавжди.
Після того наш дім розпався. Вони розлучилися, коли мені було 14. Тато пішов, і ми з Мариною навіть не питали — куди. Час від часу він дзвонив на свята, говорив коротко:
— Як ви?
— Добре, — відповідала мама.
— Ну, добре.
І все.
Минали роки. Ми виросли. Марина вийшла заміж першою, у неї народилася донька. Я теж створила сім’ю, мала двох дітей. Тата на наших весіллях не було. І, чесно кажучи, ми й не чекали.
Про нього ми дізнавалися з чужих слів — то хтось бачив, як він з племінником на машині поїхав до моря, то купив йому квартиру, то влаштував на роботу.
Мама лише зітхала:
— Хай, Бог йому суддя.
А потім одного вечора мені зателефонував невідомий номер.
— Ірино? Це тато…
Я аж застигла.
— Я… хворію, доню. Мені важко ходити. Може б ви з Мариною допомогли хоч трохи?
Мені знадобилося кілька секунд, щоб отямитись.
— А твій племінник де? — запитала я.
Він мовчав.
— Той, якому ти все життя віддавав? Він же тобі як син?
— Та… у нього свої справи, — пробурмотів він. — Я думав, ви ж усе-таки мої діти…
Я стояла біля вікна й дивилася на своїх дітей, які гралися з конструктором. У грудях було важко, не від злості — від гіркоти. Я згадала всі ті роки, коли ми з Мариною чекали його хоч на день народження. Згадала маму, як вона вночі тихо плакала, коли тато не прийшов на Новий рік. Згадала, як ми двічі стояли під його під’їздом, боячись подзвонити.
— Знаєш, тату, — сказала я спокійно, — ти вже вибрав собі “сина”. І він вибрав тебе, поки ти був потрібен. А тепер… ми чужі.
— Ірино, не кажи так, — прошепотів він. — Я все одно вас люблю.
— Любов — це не слова, тату. Це те, що ти робив. А ти все життя робив вигляд, що нас нема.
Він мовчав. Я теж. І тоді я відчула, що мені не боляче. Просто порожньо.
Ми з Мариною порадились. Вона сказала:
— Якщо хочеш, допоможемо. Але не з любові — з людяності.
І ми допомогли трохи — ліки, продукти, але не більше. Не тому, що були злі, а тому, що не залишилося того тепла, яке могло б зігріти.
Тато жив ще кілька років. Племінник так і не приїхав. Казали, він навіть не зателефонував. І тоді тато просив у нас вибачення.
— Пробачте, дівчатка… Я був дурний. Хотів сина, а мав дві найдорожчі душі, яких не цінував.
Ми пробачили. Бо не мстилися. Але довіра — то як скло: якщо трісне, вже не стане цілим.
Коли його не стало, я довго сиділа над старими фотографіями. Там він — молодий, суворий, із мамою біля пологового будинку. Я тоді ще в пелюшках. Дивлюся на нього — і думаю:
“Ти навіть не знаєш, тату, скільки тепла ми могли тобі дати. Але ти вибрав гордість і мрію про сина замість нас, рідних дочок”.
І тепер, коли я дивлюсь на свого чоловіка, як він бере на руки доньку, як очі його світяться, я завжди думаю:
“Тільки не будь таким, як мій тато. Люби, поки маєш.”
Бо ж любов до дітей — не від статі залежать, все в нашому серці.
І якщо в ньому є любов — то там завжди є місце і для дочки, і для сина.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
