Олена прокинулася від того, що світ навколо неї перетворився на важку, гарячу вату. Кожен вдих давався з боєм — ніс був закладений так щільно, ніби всередині оселився лютий ворог, а горло пекло живим вогнем. Вона спробувала поворухнутися, але тіло відгукнулося глухим болем у кожному суглобі, наче її довгий час закидали камінням. Повіки злиплися від сну та хвороби, і коли вона нарешті розплющила очі, стеля над нею почала повільно обертатися, немов карусель на покинутому дитячому майданчику.
Грип прийшов несподівано, у вечір п’ятниці, коли за вікном шурхотів дрібний, холодний осінній дощ. Спочатку вона подумала, що це просто втома після напруженого робочого тижня. “Вип’ю чаю з калиною, відлежуся — і до ранку буду як новенька”, — заспокоювала вона себе. Але ранок суботи приніс лише розпач. Градусник невблаганно показував цифри, що наближалися до критичної позначки. Жахлива ломота в тілі вигнала з голови всі думки, крім однієї: де знайти сили, щоб просто дістатися кухні.
Зараз був ранок неділі. Принаймні, так підказував тьмяний промінь світла, що пробивався крізь щільно засунуті штори. Олена простягнула тремтячу руку до тумбочки, де зазвичай стояв стакан із водою. Пальці намацали холодне скло, але посудина була порожньою. Кожна клітина її організму благала про вологу. Спрага була не просто бажанням пити — це був гострий, фізичний біль, що висушував її зсередини.
— Павле… — прохрипіла вона, ледь впізнаючи власний голос. Він був схожий на шелест сухого листя під ногами.
У квартирі панувала тиша. Та сама мертва, гнітюча тиша, яка буває лише тоді, коли дім перестає бути живим організмом. Павло поїхав ще в п’ятницю ввечері. Його робота сантехніком часто підкидала сюрпризи. “Терміновий виклик, Олено. У клієнтки трубу прорвало, затоплює три поверхи, треба рятувати людей”, — сказав він тоді, швидко збираючи свій рюкзак з інструментами. Він завжди був таким — готовим кинутися на допомогу за першим покликом, і Олена колись саме за це його покохала. За ці “золоті руки”, за готовність працювати до ночі. Але п’ятниця минула. Субота розчинилася в мареннях. Тепер неділя, а його досі не було.
Вона насилу взяла телефон. Екран різанув очі яскравим світлом, змусивши її зажмуритися. Десята ранку. Жодного пропущеного дзвінка. Жодного повідомлення від нього. Вона відкрила їхнє останнє листування. Її слова, написані вчора вранці, виглядали як крик про допомогу: «Павлуша, купи, будь ласка, води і щось від температури. Мені дуже погано, ліки закінчилися». Дві сірі галочки стали синіми — він прочитав. Прочитав ще вчора. Але відповіді так і не надіслав.
Олена відчула, як до горла підступає не лише біль, а й гіркий клубок образи. Вона спробувала піднятися. Світ миттєво похилився ліворуч. Вхопившись за край ліжка, вона перечекала напад запаморочення. Кожен крок коридором здавався подоланням гірського хребта. На підлозі в передпокої вона побачила його домашні капці — один лежав біля входу, інший відлетів аж під шафу. Раніше ця картина викликала у неї лише теплу посмішку: “Знову мій майстер поспішав рятувати світ”. Сьогодні ж ці капці виглядали як німі свідки його байдужості.
Діставшись кухні, вона звалилася на стілець. Руки так тремтіли, що вода зі склянки розбризкувалася по підлозі. Вона пила жадібно, ковтаючи холодну воду прямо з-під крана, не зважаючи на те, що вона обпікала запалене горло. Лише після третьої склянки туман у голові трохи розсіявся.
Олена знову взяла телефон. Можливо, мережа збоїла? Можливо, він просто не міг написати? У стрічці новин блиснуло оновлення від однієї зі знайомих. Палець машинально торкнувся екрана.
Те, що вона побачила, подіяло краще за будь-які жарознижувальні. Температура ніби миттєво випарувалася, залишивши по собі крижаний спокій.
На екрані була Христина. Колишня дружина Павла. Жінка, про яку свекруха, Світлана Петрівна, завжди згадувала з особливим підтекстом: «Ох, Христинка була такою господинею, у неї вдома все аж світилося, а які деруни вона пекла — пальці оближеш». Павло прожив із нею довгих вісім років, перш ніж їхні шляхи розійшлися.
На фото Христина сяяла голлівудською усмішкою на фоні новенької, ідеально встановленої раковини у ванній кімнаті. Дорога кераміка виблискувала, хром кранів відбивав світло ламп. А поруч, на колінах, з ключем у руках, сидів Павло. Він не виглядав втомленим від нічних викликів. Навпаки — на його обличчі була та особлива, задоволена напівусмішка, яку він мав лише тоді, коли отримував порцію щирого захоплення.
Підпис під знімком був теж такий собі: «Справжні майстри не бувають колишніми! Дякую Павлу за порятунок і за ідеальну роботу. Тепер у ванній краса! Ти найкращий професіонал, якого я знаю. P.S. Твої улюблені деруни зі сметанкою чекають на столі, як і обіцяла!»
Дата публікації — сорок хвилин тому. Геопозиція — район, де жила Христина.
Олена дивилася на екран, і букви почали танцювати перед очима. Поки вона три дні боролася з гарячкою, не маючи сил налити собі склянку води, її чоловік “рятував” раковину жінці, яка давно мала стати минулим. Поки вона благала про допомогу, він насолоджувався домашнім затишком у квартирі, де колись була його сім’я.
Вона перевела погляд на край кухонного столу. Там уже кілька днів лежав забутий ним папірець — чек із будівельного магазину. Павло виклав його з кишені разом із дріб’язком. Олена тоді навіть не придивилася. Зараз вона взяла його в руки. “Раковина керамічна преміум-класу, змішувач, комплект труб”. Дата на чеку — минулий четвер.
Він не поїхав на аварію. Він не рятував затоплені поверхи. Він заздалегідь, спокійно і розважливо, купив усе необхідне, щоб провести вихідні у колишньої дружини. Він спланував цю зраду, коли Олена ще була здорова, а реалізував її, коли вона стала безпорадною.
Усередині Олени щось хруснуло. Це не було серце — воно вже давно навчилося терпіти дрібні образи. Це була сама основа її світу. Віра в те, що вони — одна команда. Що в горі і в радості — це не просто слова з РАЦСу.
Вона зробила скріншот фотографії. Рука більше не тремтіла. Потім повільно піднялася, підійшла до дзеркала у передпокої. На неї дивилося бліде відображення жінки з розпатланим волоссям і хворими очима. Вона виглядала незручною, виснаженою, зовсім не схожою на сяючу Христину з соціальних мереж.
— Ну що ж, Павле, — тихо промовила вона, і цей голос здивував її своєю холодністю. — Якщо ти такий майстер, то зараз я дам тобі справжній обсяг робіт.
Вона не повернулася в ліжко. Вона витягла з аптечки залишки якогось старого порошку, випила його, відчуваючи, як адреналін витісняє слабкість. Олена сіла в крісло прямо навпроти вхідних дверей. Вона вимкнула світло в коридорі, залишивши лише тьмяну лампу на кухні. Почалося очікування.
Минуло кілька годин. Ключ у замку повернувся близько п’ятої вечора. Олена навіть не здригнулася. Вона спостерігала, як двері повільно відчиняються, пропускаючи Павла. Він увійшов важкою ходою, тягнучи свій рюкзак. Кинув його на підлогу з характерним металевим брязкотом інструментів.
— Хух, нарешті вдома, — вигукнув він, не бачачи дружини в напівтемряві. — Ну й вихідні… Замотався так, що ніг не відчуваю. У всьому районі труби наче показилися, аварія за аварією.
Він почав роззуватися, крекчучи від уявної втоми. Коли він нарешті випростався і клацнув вимикачем, то ледь не підстрибнув на місці, побачивши Олену, яка мовчки сиділа в кріслі.
— Ой! Оленко, ти чого мене так лякаєш? Чого в темряві сидиш? — він спробував надати своєму голосу звичної лагідності, але в ньому відчувалася фальшива нота. — Ну, як ти? Температура впала? Я так хвилювався, але телефон, як назло, сів ще вчора вдень, а зарядку я в машині під сидінням забув. Тільки зараз увімкнув.
Він зробив крок до неї, простягаючи руку, щоб торкнутися її чола, але Олена різко відхилилася. Павло завмер. Його рука зависла в повітрі.
І саме в цей момент Олена відчула те, що остаточно поставило крапку.
Запах.
Від Павла пахло не металом, не іржею і не сирістю підвалів, як зазвичай після важких змін. Від нього пахло соняшниковою олією, смаженою цибулею і тим особливим ароматом свіжих дерунів, який неможливо сплутати ні з чим іншим. До цього додався легкий шлейф чужих парфумів — солодких, квіткових, які Христина любила ще роки тому.
— Від тебе пахне дерунами, — спокійно сказала Олена.
Павло на мить завагався, але швидко опанував себе. Він примирливо засміявся, розстібаючи куртку.
— А, це… Ти не повіриш, яка клієнтка попалася. Бабуся, божий кульбабчик. Поки я їй змішувач міняв, вона цілу гору напекла. Каже: “Синку, ти ж голодний, поїж”. Ну, я й не зміг відмовити, щоб людину не образити. Там такий аврал був, Оленко, ти б бачила. Всі сусіди збіглися.
Він пройшов на кухню, на ходу знімаючи светр. Олена повільно встала і пішла за ним.
— Є щось перекусити? — запитав він, заглядаючи в порожній холодильник. — Я хоч і поїв у тої бабусі, але то було давно.
— У холодильнику порожньо, Павле. Я три дні не могла навіть встати, щоб зробити собі чаю. Ти читав мої повідомлення?
— Читав? — він закрив холодильник з легким роздратуванням. — Та я ж кажу, телефон глючив. Бачив, що щось прийшло, а відкрити не міг. Ну, Оленко, не починай. Ти ж доросла жінка, невже не могла знайти якийсь парацетамол у шухляді? Сама ж кажеш — три дні лежала. Вже мала б одужати.
Він набрав у склянку води і випив її залпом. Його обличчя було свіжим, на щоках грав здоровий рум’янець — зовсім не схоже на людину, яка провела безсонні вихідні в брудних підвалах.
— Значить, раковину міняв? — запитала Олена, спершись на одвірок.
— Так, — кивнув він, уникаючи її погляду. — І труби. Там усе згнило вщент. Півдня тільки на демонтаж витратив. Складний був випадок, дуже складний.
— Дивно, — Олена примружилася. — Ти зазвичай після таких “складних випадків” приходиш чорний від мазуту та пилу. А зараз ти чистий, поголений і пахнеш домашнім обідом. І куртка твоя не брудна.
Павло різко розвернувся. Його обличчя почало наливатися червоним кольором.
— Тобі здається! У тебе гарячка, от і нюх підводить. Які деруни? Яка чистота? Я просто в машині перевдягнувся. Ти що, вирішила допит мені влаштувати замість того, щоб зустріти чоловіка з роботи? Я гроші в дім несу, Олено! Я працюю, поки ти тут відпочиваєш під ковдрою!
— Гроші в дім? — вона дістала свій телефон. — А чек на раковину преміум-класу, який ти купив у четвер, теж для бабусі-кульбабчика? Чи, може, для тієї “клієнтки”, яка виклала твоє фото в інтернет годину тому?
Вона поклала телефон на стіл, відкривши той самий скріншот. Павло подивився на екран. На кілька секунд у кухні запала така тиша, що було чутно, як цокає годинник у кімнаті. Але замість сорому в його очах спалахнуло чисте, нерозбавлене роздратування.
— І що? — вигукнув він, відштовхуючи телефон від себе. — Ти тепер за мною стежиш? Лайки рахуєш, поки я людям допомагаю? Це твоя вдячність за все, що я роблю?
— Допомагаєш? Павле, ти збрехав. Ти поїхав до Христини, поки я була на межі непритомності. Ти купив їй раковину на наші спільні заощадження, які ми відкладали на ремонт нашої ванної. Ти їв її деруни, поки я пила воду з-під крана, бо не мала сил дотягнутися до фільтра!
Павло почав бігати по кухні, розмахуючи руками.
— Так, поїхав! І знаєш чому? Бо я знав, що ти влаштуєш цей концерт! “Ой, навіщо ти до колишньої пішов, ой, ти мене не любиш”. Я просто хотів спокою! Христина подзвонила, вона плакала, у неї справді все текло. Вона самотня людина, їй немає на кого розраховувати. Мені що, треба було сказати: «Ні, помирай там у воді, бо моя дружина з нежиттю лежить і вимагає, щоб я їй чай заварював»?
— У мене не нежить, Павле. У мене була температура тридцять дев’ять і два.
— Та яка різниця! — закричав він. — Ти егоїстка, Олено. Ти думаєш лише про свої незручності. А там була реальна проблема. Я поїхав і допоміг. По-людськи! Безкоштовно, за старі часи. Бо я — людина, а не сухар! А Христина, на відміну від тебе, вміє бути вдячною. Вона не виносить мені мізки через дрібниці. Вона зустріла мене як героя, нагодувала, обігріла. А я приходжу сюди — і що бачу? Бліду тінь з претензіями!
Олена дивилася на нього і не впізнавала. Це була не просто зрада ділом, це була зрада душі. Він порівнював її, хвору та слабку, з доглянутою жінкою, якій він сам щойно влаштував комфорт.
— Тобі там було добре? — тихо запитала вона.
— Так, було добре! — випалив він. — Бо там я відчував себе чоловіком, а не обслуговуючим персоналом для твоїх потреб. Христина за ці два дні встигла і квартиру до ладу привести, і смакоти приготувати, і мені допомогти інструменти тримати. Ось це жінка! Вона знає, як надихнути майстра. А ти що? Тільки й знаєш, що скаржитися на своє здоров’я.
Він підійшов до неї майже впритул, і в його погляді вона прочитала справжню зневагу.
— Знаєш, чому я затримався? Бо не хотів повертатися сюди, у цей морок і хворобу. Там було свято, там було світло. А тут… Тут ти зі своїми допитами.
Олену почало тіпати. Це була не гарячка. Це було фізичне відторгнення людини, яка щойно розтоптала все святе між ними.
— Досить, — сказала вона, і її голос не здригнувся. — Я все зрозуміла. Ти вибрав, де тобі світліше.
— Ой, не починай філософствувати, — Павло махнув рукою і попрямував до ванної. — Я в душ. Мені треба змити цей бруд після розмови з тобою. А ти лягай, поспи. Завтра зранку будеш мені вдячна, що я взагалі повернувся.
Він штовхнув рюкзак ногою в кут і додав через плече:
— До речі, Христина там банку меду передала. Домашній, липовий. Каже, спеціально для твого горла. У рюкзаку лежить, у бічній кишені. Візьми, поїж, може, подобрішаєш. Вона про тебе турбується більше, ніж ти про неї.
Двері ванної зачинилися. Зашуміла вода.
Олена стояла на кухні, дивлячись на рюкзак. “Банка меду”. Це було останньою краплею. Подачка від колишньої дружини, передана рукою чоловіка-зрадника як гуманітарна допомога нездарі.
Вона підійшла до рюкзака, витягла скляну банку. Мед був золотавим, густим. “Для горла”. Вона відчула, як її нудить від цієї солодкої брехні.
Сили повернулися до неї миттєво. Лють — найкращі ліки. Вона пішла до комори, де на верхній полиці припадала пилом стара велика валіза. Витягла її на середину кімнати. Коліщатка скрипнули по ламінату, але шум води у ванній надійно маскував цей звук.
Олена відчинила шафу. Його полиця. Вона не складала речі. Вона просто вигрібала їх оберемками. Джинси, футболки, сорочки, светри — все летіло в чорну безодню валізи. Вона не забула нічого: навіть його дорогий годинник, який він зняв перед душем, і зарядки, і ту саму нещасну банку меду. Вона запхнула її в саму середину, між зміною білизни, щоб він відчув цей солодкий смак кожної секунди свого нового життя.
Блискавка валізи застебнулася з зусиллям. Олена виштовхнула її в передпокій. Туди ж полетів рюкзак з інструментами. Потім вона відкрила полицю для взуття — його кросівки, туфлі, робочі черевики. Все опинилося за порогом, на сходовому майданчику.
Вода у ванній продовжувала шуміти. Павло мився довго, ретельно, вимиваючи з пір шкіри запах дерунів Христини та залишки своєї совісті.
Олена підійшла до вхідних дверей. Вона виставила валізу і рюкзак на майданчик. Потім повернулася в квартиру, закрила двері на всі замки. Нижній — раз. Верхній — два. І важкий металевий ланцюжок, який вони поставили “для безпеки”.
Вона сіла на підлогу прямо в передпокої, притулившись спиною до холодного металу дверей.
Шум води стих. Кілька хвилин панувала тиша. Потім почулося шльопання босих ніг по плитці.
— Оленко? — гукнув Павло з глибини квартири. — А де мій рушник великий? Ти що, прибрала?
Вона мовчала.
— Наталю! Тьху, Олено! Ти де? Вистачить гратися в мовчанку, я змерз.
Кроки наблизилися до спальні. Потім до кухні.
— Олено, це не смішно! Де мої речі? Чому шафа порожня?
Він вибіг у передпокій. Побачив порожню вішалку, де раніше висіла його куртка. Порожню полицю для взуття. Він кинувся до дверей, смикнув ручку. Двері не піддалися.
— Ти що, зачинилася? — він ударив долонею по дверях. — Відчини негайно! Я в одному рушнику! Олено, ти з глузду з’їхала через ту температуру?
Олена дістала телефон. Її пальці були холодними і твердими. Вона написала повідомлення:
«Твої речі на сходах. Разом із медом від Христини. Сподіваюся, вона не тільки деруни вміє пекти, а й зможе прийняти тебе назад у рушнику. Ремонт у нашому житті закінчено, Павле. Більше викликів не приймаю. Ключі залиш у поштовій скриньці, якщо знайдеш у собі сміливість до них доторкнутися».
Вона натиснула «Надіслати». За дверима почувся знайомий звук сповіщення — його телефон лежав у кишені куртки, що тепер валялася на сходах.
— Ти що зробила?! — закричав він, почувши звук зовні. — Олено! Відкрий! Це моя квартира, я маю тут право бути!
Він почав гатити в двері кулаками. Гуркіт відлунював у її голові, але він не лякав. Це був звук того, як розбивається останній міст.
— Я викличу поліцію! — кричав він. — Ти не маєш права!
— Викликай, — тихо сказала вона, знаючи, що він її не чує. — Подивимося, як ти будеш пояснювати офіцерам, чому стоїш голий у під’їзді з банкою меду в руках.
Через десять хвилин крики змінилися на лайку, а потім на тихе скиглення. Олена чула, як він намагається одягнутися на холодному протязі під’їзду. Чула, як котяться коліщатка валізи до ліфта.
Коли звук ліфта стих, Олена нарешті піднялася. Вона відчула, як її ноги стають ватяними. Слабкість повернулася, але це була інша слабкість — очисна.
Вона пішла на кухню. Налила собі склянку води. Тепер вона пила її повільно, відчуваючи кожен ковток. Вода здавалася неймовірно смачною.
Олена підійшла до вікна. За ним місто занурювалося у вечірні сутінки. Дощ скінчився, і на небі проглянули перші зорі.
Вона знала, що завтра буде важко. Будуть дзвінки від свекрухи з прокльонами про “не вберегла сім’ю”. Буде поділ майна, розлучення, судові папери. Буде самотність, до якої треба звикнути. Але все це буде завтра.
А сьогодні вона вперше за довгий час змогла зітхнути на повні груди. Ніс більше не був закладений. Горло не пекло. Навіть гарячка відступила.
Олена вимкнула світло на кухні і пішла до спальні. Вона лягла в ліжко, яке тепер належало тільки їй. Вона згорнулася калачиком під теплою ковдрою.
У квартирі пахло чистотою. Пахло свободою. Пахло новим життям, яке починалося не з понеділка, а з цієї тихої недільної ночі.
— Дякую за мед, Христино, — прошепотіла вона в темряву. — Він справді допоміг мені побачити все чітко.
Вона закрила очі і вперше за ці виснажливі три дні заснула спокійним, глибоким сном. Їй більше не потрібні були ліки. Вона вилікувала себе сама.
Минув тиждень. Олена сиділа на тій самій кухні, але тепер тут усе змінилося. На столі стояла ваза з живими квітами, а в повітрі пахло ароматною кавою з корицею.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися, але лише на мить. Вона підійшла до вічка. На майданчику стояв молодий хлопець у формі майстра.
— Доброго дня! Ви викликали заміну замків?
Олена відчинила двері, посміхнулася.
— Так, проходьте. Мені потрібно, щоб тепер цей дім був справжньою фортецею. Тільки для тих, кого я справді чекаю.
Майстер кивнув і взявся за роботу. Олена спостерігала за його впевненими рухами і думала про те, що іноді, щоб побудувати щось справжнє, треба спочатку зруйнувати все фальшиве до самої основи. І жодні деруни, жоден мед не зможуть приховати порожнечу там, де мало бути серце.
Коли замок клацнув, встановлюючи нову систему безпеки, Олена відчула — тепер усе правильно. Вона дістала телефон і видалила номер Павла. Назавжди. Без права на відновлення.
У її житті почався новий етап — етап, де вона була головною героїнею, а не зручним додатком до чиїхось чужих потреб. Вона підійшла до вікна, вдихнула свіже повітря і зрозуміла: вона нарешті дихає. Сама. Повними грудьми.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
