Дзвінок пролунав у неділю надвечір. Світлана вже зварила собі запашного чаю з мелісою і збиралася зануритися в читання, затишно вмостившись у кріслі під торшером. На екрані висвітилося: «Тато». Вона здивувалася, бо зазвичай вони зідзвонювалися в суботу вранці — коротко, по справі, як то кажуть, для звітності.
— Тату, щось трапилося? — запитала вона, відчувши легкий укол тривоги.
У слухавці почулося важке зітхання.
— Світланко, привіт. Завтра будь вдома, нікуди не плануй нічого. Чекай нас на обід. Привеземо тобі… бабусю Ганну. Назовсім.
Світлана завмерла з горнятком у руках. Її бабуся, Ганна Петрівна, останні роки майже не піднімалася з ліжка. Після хвороби вона потребувала постійного догляду, і батьки жили разом із нею у великій просторій квартирі в центрі їхнього містечка.
— Як це назовсім, тату? — не повірила своїм вухам Світлана. — Їй же потрібен спеціальний догляд, ліки, режим. У вас там три кімнати, усі умови… А у мого брата Павла теж велика квартира поруч із вами!
Раптом у розмову втрутився різкий, пронизливий голос матері. Вона завжди тримала телефон батька на гучному зв’язку, щоб жодне слово не пройшло повз неї.
— Світлано, не починай! — відрізала мати. — Квартиру і дачу бабуся ще місяць тому переписала на Павла. Все офіційно, через нотаріуса. Тепер це його власність. А Павлик там зараз затіяв великий ремонт, хоче все переробити на сучасний лад. Там пил, будівельники, шум… У Павла молода дружина, дитина маленька, вони тимчасово до нас переїхали. Куди нам ще й лежачу стареньку? А ти в нас дівчина самостійна, живеш одна у своїй однокімнатній, тобі легше буде приглянути.
Світлана відчула, як у кімнаті стало нестерпно душно. Вона повільно опустилася на диван. — Тобто… ви хочете сказати, що все майно дісталося Павлику, а турбота про хвору бабусю — мені?
— Ну, ти ж у нас завжди була такою доброю, чуйною, — голос матері став єлейним, що було ще гірше за крик. — І Павлу зараз треба допомагати, він же чоловік, на ньому відповідальність за сім’ю, за продовження роду. А бабуся сама так вирішила. Мабуть, вважає, що ти й без зайвих метрів з усім впораєшся, бо серце в тебе золоте.
— Золоте серце… — луною повторила Світлана. — Мамо, ви хоч чуєте, що кажете?
— Все, розмову закінчено! — вигукнув батько, забираючи телефон. — Ми вже в дорозі, ночуємо в готелі, завтра до обіду будемо у тебе. Підготуй місце.
Короткі гудки в слухавці прозвучали як вирок.
Світлана сиділа в темряві, дивлячись у вікно. Перед очима пропливали кадри з дитинства. Бабуся Ганна… Колись вона була центром їхнього всесвіту. Сильна, статна жінка, від якої завжди пахло свіжим хлібом та травами. Світлана, як старша онука, проводила з нею кожне літо. Вони разом збирали малину, варили варення, бабуся вчила її вишивати сорочки й розповідала довгі історії про давні часи.
— Ти в мене, Світланко, справжня помічниця, — казала вона тоді. — Терпляча, як земля.
А брат Павло, молодший на п’ять років, завжди був улюбленцем. Йому пробачали все: і зламані паркани, і байдикування. Бабуся лише зітхала: «Ну що з хлопця візьмеш… Вітер у голові, зате який моторний». У її голосі завжди відчувалася особлива слабкість до «продовжувача прізвища».
Після університету Світлана переїхала у велике місто, працювала день і ніч, щоб купити свою маленьку квартирку. Вона щотижня телефонувала бабусі, привозила їй найкращі ліки, теплі хустки, улюблені солодощі. Павло ж з’являвся рідко, зазвичай на великі свята, дарував якісь дорогі, але абсолютно непотрібні старенькій гаджети, якими вона не вміла користуватися, і бабуся з гордістю показувала їх подругам: «Дивіться, який онук у мене успішний!»
І ось фінал. Усе майно — «успішному» онукові, а догляд — «терплячій» онуці.
Світлана плакала. Вона відчувала себе використаною і покинутою. Її життя, таке впорядковане і спокійне, тепер мало перетворитися на нескінченну чергу з процедур, прибирання та безсонних ночей. І найболючішим було не те, що їй не дісталося квартири, а те, що її любов і відданість оцінили як «зручну безкоштовну послугу».
Наступного дня поріг її квартири переступили батьки. Вони поспіхом завезли інвалідний візок, на якому сиділа маленька, згорблена фігурка. Бабуся Ганна виглядала зовсім крихітною. Її колись ясні очі тепер були затягнуті хмаринкою втоми. Вона впізнала Світлану, її губи затремтіли, намагаючись прошепотіти вітання, але вийшов лише тихий звук.
— Ось, — мати розкладала сумки з речами та медикаментами. — Тут усе підписано: коли давати таблетки, чим годувати. Ми дуже поспішаємо, Павлу треба з будматеріалами допомогти, самі розумієте, ремонт — справа нервова.
Батько стояв осторонь, ховаючи очі за склом окулярів. Він сухо обійняв доньку, мати залишила на столі невеликий конверт «на перші витрати», і вони пішли. Так швидко, ніби боялися, що Світлана передумає.
У квартирі запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Ганни Петрівни. Світлана підійшла до неї, хотіла щось сказати про несправедливість, але побачила, як по зморшкуватій щоці старенької скотилася сльоза. Весь гнів раптом кудись зник, поступившись місцем безмежному жалю.
Дні перетворилися на суцільний марафон. Ранок — гігієна, сніданок із ложечки, ліки. Потім робота (Світлані довелося перейти на віддалений графік, через що її дохід суттєво зменшився). Вечір — знову процедури, коротка прогулянка на візку до найближчого скверу, читання книг вголос.
Павло дзвонив рідко.
— Ну як ти там, героїня? — бадьоро запитував він. — Дякую, що виручаєш. Слухай, я зараз у справах, забіжу якось при нагоді. Тримайся!
Бабуся майже весь час мовчала. Але іноді Світлана ловила на собі її погляд — довгий, сповнений якогось нестерпного болю та сорому.
Пізньої осені, коли дощі не вщухали днями, бабусі стало гірше. Температура, важке дихання — лікар зі швидкої лише похитав головою: «Вік і хвороба… будьте готові до всього». Бабусю забрали до лікарні.
Світлана не відходила від її ліжка. Вона спала на незручному стільці, тримаючи бабусю за руку. Батьки дзвонили щодня, питали про стан, але приїхати «не мали можливості». Павло з’явився один раз на кілька хвилин, приніс дорогий кошик із фруктами, які бабуся вже не могла їсти, і швидко зник, посилаючись на зайнятість.
Однієї ночі, коли в палаті було зовсім тихо, Світлана, схиливши голову на край ліжка, тихо прошепотіла: — Бабусю, мені так важко… Чому ви так зі мною вчинили? Невже я була гіршою за нього? Чому йому все, а мені тільки цей біль?
Вона не чекала відповіді. Але раптом пальці старенької ледь помітно стиснули її долоню. Ганна Петрівна розплющила очі. Вони були дивовижно ясними, як колись у дитинстві.
— Світланко… — прошепотіла вона, кожне слово давалося їй із надзусиллям. — Слухай… Прости… Я не могла інакше.
Світлана нахилилася ближче, затамувавши подих.
— Вони… вони б усе одно забрали… Павло і мати… — голос бабусі тремтів. — Якби я залишила квартиру тобі… вони б тебе з’їли… затягали б по судах… життя б не дали… А так… у них є стіни… вони задоволені… А я… я хотіла бути тільки з тобою… щоб ти мене… догледіла… в любові… Ти єдина… хто не за метри… мене любить…
Старенька замовкла, важко дихаючи. Світлані здалося, ніби завіса впала. Бабуся не обирала Павла через любов до нього. Вона обрала Світлану для своєї останньої подорожі, знаючи, що тільки тут її не будуть сприймати як перешкоду до спадщини. Це був жахливий, цинічний, але водночас відчайдушний план жінки, яка знала хижацьку натуру свого онука та невістки. Вона віддала їм «цеглу», щоб вони залишили в спокої її душу та Світлану.
— Я зрозуміла, бабусю, — Світлана притиснула її руку до своєї щоки. — Я все зрозуміла. Не хвилюйтеся більше.
Ганна Петрівна ледь помітно посміхнулася. В її очах з’явився спокій, якого не було всі ці місяці. Через два дні вона тихо пішла уві сні.
Після похорону родина зібралася в Світланиній квартирі. Мати відразу почала питати: — Світлано, а бабуся перед смертю нічого не казала? Може, згадувала про якісь збереження чи документи? Бо Павло каже, що в квартирі нічого не знайшли, крім старих меблів.
Світлана подивилася на них — на брата, який уже придивлявся до нової машини, на матір, стурбовану кожною копійкою. — Ні, — тихо відповіла вона. — Нічого про гроші не казала.
Коли вони поїхали, Світлана почала розбирати невелику коробку з особистими речами бабусі: старі фотографії, вишитий рушник, Біблію. На самому дні вона знайшла товстий конверт, загорнутий у стару хустку.
Усередині була ощадна книжка на ім’я Світлани та невеликий лист, написаний ще твердою рукою Ганни Петрівни кілька років тому.
«Моя дорога онучко. Якщо ти це читаєш, значить, мій задум спрацював. Пробач мені за ту несправедливість, яку тобі довелося витерпіти. Я знала, що Павло та батьки не заспокояться, поки не отримають квартиру. Я віддала їм її, щоб вони не чіпали тебе. А ці кошти — це те, що ми з дідусем збирали все життя. Вони про це не знають і не дізнаються. Це тобі на твоє власне щастя, на новий дім, де не буде образ. Ти — моє справжнє продовження. Живи за нас усіх. Люблю тебе. Твоя бабуся».
Сума на рахунку була значною — її вистачало на гарне житло в будь-якому районі міста.
Світлана сиділа на підлозі й плакала. Це були сльози полегшення та глибокої вдячності. Вона зрозуміла, що бабуся захистила її єдиним доступним їй способом. Вона подарувала їй волю, купивши її ціною своєї посмертної «несправедливості».
Через місяць Світлана продала свою однокімнатну квартиру і, додавши бабусині кошти, купила світлу оселю біля парку. Вона не тримала зла на брата чи батьків. Коли Павло хвалився фотографіями свого «євроремонту», вона просто ставила вподобайку. У неї було щось набагато цінніше за стіни — вона мала правду і чисту совість.
Час справді все розставив по місцях. Тільки ці місця виявилися не в документах, а в душах. Світлана почала своє нове життя, щовечора запалюючи свічку перед фотографією жінки, яка любила її настільки сильно, що зважилася бути «несправедливою».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
