Нещодавно я завітала в гості до своєї подруги, Олени.
Ми провели весь вечір на кухні, де Олена мене щедро пригощала, як завжди, вона добре мене постійно у себе приймає.
Спілкування було легким і приємним, але мої думки постійно відволікалися на фон, у якому ми перебували.
Квартира, в якій моя подруга зараз живе, дісталася Олені у спадок від бабусі приблизно сім років тому.
І за весь цей час вона навіть не торкнулася ремонту. Вона просто в’їхала і живе.
Єдиною сучасною інвестицією був новий, комфортний диван у вітальні.
Усе інше залишилося в тому ж вигляді, як було за часів бабусі: старе, архаїчне, глибоко вкорінене в минулому столітті.
Навіть уявити неможливо, що останній раз тут робили ремонт десь наприкінці вісімдесятих.
Паперові шпалери з вицвілим візерунком, які вже відійшли від стін і розійшлися по швах. Фарба на віконних рамах і дверних одвірках потріскалася і облупилася, утворюючи неохайні лусочки.
А найбільше дратувала дерев’яна підлога, яка скрипіла під кожним кроком, ніби попереджаючи про вік будинку.
Ми сиділи на кухні. Кахель на стінах був пожовклим від часу, шафки стояли ще радянського зразка, а шпалери біля плити були вкриті плямами, які неможливо було відмити.
Я не могла зрозуміти, як можна жити молодій жінці в таких умовах.
Це здавалося мені чимось незрозумілим зовсім і невідповідності її особистості.
Олена — молода жінка. Вона добре одягається, слідкує за модними тенденціями, розбирається в останніх моделях ґаджетів та сучасних технологіях.
Вона — сучасна людина, яка живе у музеї побуту минулого.
Це мені зовсім не зрозуміло.
Я вважала, що жити їй в такому “бабусиному ремонті” — просто соромно.
І річ не в тому, щоб робити дорогий ремонт.
Олена працює, має стабільний дохід. Вона цілком могла б собі дозволити купити кілька банок світлої фарби, простий валик, трохи шпаклівки та шматок недорогого, але нового лінолеуму і шпалери прості.
Це був би косметичний, швидкий ремонт, який коштував би мінімально.
Він би одразу зробив приміщення чистим, світлим і візуально приємнішим.
Моя критика ґрунтувалася на переконанні, що стан житла є відображенням самоповаги людини.
Як можна вкладати гроші в зовнішність, у дорогий телефон, у нову куртку, і при цьому ігнорувати простір, де ти проводиш більшу частину свого життя?
Коли я повернулася додому, я одразу розповіла про свої враження матері. Я чекала від неї підтримки у моєму нерозумінні.
— Я не розумію, як Олена може так жити! Вона могла б просто побілити стіни! — обурювалася я.
Але мама несподівано зайняла позицію Олени, проте з абсолютно прагматичних міркувань.
— Та ну тебе, Софіє, що там вона зробить сама, купивши банку фарби? — зітхнула мати. — Ти говориш про косметику, а їй потрібен нормальний, капітальний ремонт.
Мати, як досвідчена власниця старої квартири, почала перераховувати складні реалії віку будинку:
Сантехніка та комунікації: Треба повністю міняти старі труби, які можуть луснути будь-якої миті, інакше новий ремонт піде нанівець, коли їх доведеться прокладати.
Підлога та стяжка: Скрипуча дерев’яна підлога означає, що під нею, швидше за все, потрібно повністю демонтувати стару конструкцію і робити цементну стяжку для вирівнювання.
Це бруд, час і величезні витрати.
Стіни: У старих будинках стіни, як правило, криві. Для сучасного вигляду їх потрібно рівняти гіпсокартоном або товстим шаром штукатурки.
Вікна та електрика: Старі вікна пропускають холод, а стара електропроводка може становити небезпеку.
— Усе це, доню, виллється в дуже пристойну копієчку, — підсумувала мама. — Це не пару сотень, а десятки, якщо не сотні, тисяч гривень. Якщо вже робити ремонт, то не розводити бруд заради тимчасового ефекту, а робити якісний, надійний ремонт на роки.
Мати вважала, що краще вже жити в старому якийсь час, але функціональному стані, поки збираєш на капітальний ремонт, ніж вкладати тисячі гривень у косметику, яку доведеться зривати через рік, коли почнеш робити справжній ремонт.
Я усвідомлювала фінансову логіку матері, але емоційно я з нею не погоджувалася.
Моє питання залишалося незмінним: Як така молода, сучасна жінка може свідомо жити в такій квартирі?
Можливо, Олена мала інші пріоритети. Вона могла:
Накопичувати на першу частину капітального ремонту, розуміючи, що косметичні роботи — це викинуті гроші.
Свідомо інвестувати в інші сфери життя: подорожі, навчання, саморозвиток.
Вона обрала спогади та досвід замість ідеально рівних стін.
Відчувати себе комфортно в цьому просторі. Адже це був дім її бабусі, і, можливо, цей “старий” вигляд дарував їй відчуття стабільності та затишку, незважаючи на його неохайність.
Але для мене, і для багатьох моїх однолітків, будинок є внутрішнім світом, затишним домом.
Ми фотографуємо наші інтер’єри, ділимося ними у соціальних мережах, і ми відчуваємо сором, якщо наш житловий простір не відповідає загальноприйнятим стандартам.
Олена, купуючи новий диван, вирішила проблему комфорту (функція), але залишила проблему вигляду (естетика).
Це навело мене на думку, що ми, молоде покоління, живемо під величезним тягарем естетичної відповідності.
Ми повинні виглядати добре, мати сучасні ґаджети, і, що найважливіше, наше житло має бути бездоганним. Інакше — у тебе немає тепла і затишку.
Олена ж, схоже, звільнилася від цього тягаря.
Вона вирішила, що скрипуча підлога та обдерті шпалери — це прийнятна ціна за відсутність боргового зобов’язання чи багаторічного будівельного хаосу.
Чи правильно це? З погляду фінансів, можливо, моя мама таки була права: краще почекати і зробити все якісно, ніж витрачати гроші на фарбу, коли треба міняти труби.
З погляду ж якості життя, я була права: життя серед облупленої фарби протягом семи років — це свідоме зниження комфорту, яке впливає на настрій та самопочуття.
А ви який би вибір зробили: багато років жити в старій квартирі і складати гроші на капітальний ремонт, який не зрозуміло коли зробиться, чи все ж зробити косметичний ремонт і жити в чистоті і охайності хоча б декілька років?
Фото ілюстративне.
