Зараз ми живемо у моїй двокімнатній квартирі втрьох: мій син, невістка та я. Всі на сьогоднішній день маємо роботу, заробляємо, весь день чимось зайняті, зустрічаємося вдома тільки ввечері, коли кожен повертається додому після усіх своїх справ, лише тоді ми можемо побути усі разом.
Живемо ми непогано, не гірше за інших людей, таки х же сімей. Не без суперечок, звичайно, але у кого їх в родині не буває у наш час. Якщо все тихо та спокійно, значить, всім один до одного зовсім байдуже. Так я і не зустрічала на своєму віку сімей без проблем, у будь-якій родині бувають свої негаразди в сім’ї.
Ось пишу та думаю собі, так все ж добре, але ні, я дуже втомилася від таких сімейних стосунків. Втомилася жити з сім’єю сина, адже я всі проблеми дітей намагаюся вирішувати разом з ними, я не можу відмежуватися від своїх рідних, таке враження, що живу їхнім життям.
Таке враження, що я забираю весь негатив між ними, очищаю інших, але все погане залишається в моїй душі, я не можу бути байдужою до них.
Синові та його дружині до 30-ти років, одружені вони 3 роки, але знайомі давно, сімейне життя в них, наче таке, як в усіх. Зараз син з дружиною збирають гроші на квартиру, хочуть брати кредит, але гроші потрібні для першого внеску.
З дітьми не поспішають вони поки, кажуть, що спочатку самим потрібно стати на ноги. Квартира у нас простора, місця і дитині вистачить, особливо у нас велика кухня, де всі разом і збираємося вечорами.
Останнім часом я часто намагаюся просто піти з дому, хоча б десь погуляти, так хочу побути сама, щоб не брати усе те на себе.
В чому причина? Втомилася вирішувати непорозуміння своїх дітей, як це все непросто.
У нас все останнім часом якось сумно. Прийдуть з роботи, спочатку невістка Олена, і давай скаржитися на свого чоловіка, що мій син не став їсти її млинці її вранці, в обідню перерву не подзвонив, як зазвичай. Я заспокоюю, пропоную допомогти готувати або ж не давати собою командувати, нехай їсть, що дають. Приходить син Дмитро, а невістка мовчить, не хоче з ним говорити, ображається.
Потім до мене заходить Дмитро, мовляв, поговори з нею, не можемо прийти до єдиної думки, все складно у нас.
Іду, мене Олена вислухає, потім знову біжить до мене, що попрасувала Дмитрові сорочку на роботу, а йому не треба. Я постійно між ними. Я зрозуміла, що їм так зручно.
Спочатку мені було приємно, що я – як допомагаю їм вирішувати всі труднощі, вони до мене ставляться з величезною повагою, а я маю в них авторитет. Вони обоє мають непростий характер, не поступаються один одному.
Зараз сама ледве стримуюся – розумію вже, що діти просто користуються мною. Прийдуть, виллють на мене весь свій негатив, потім помиряться і знову сміються собі, ходять задоволені, а в мене настрою ніколи немає від їх проблем. Мені нелегко усі їх скарги вислуховувати, хоча я завжди хочу, щоб в них все було добре, постійно мирю їх між собою.
Я знаю, що винна, сама привчила своїх дітей, що вони ледь що сталося – біжать до мене ділитися усім, говорила, що все можна вирішити спокійно, вислуховувала їх думки, намагалася згладити все.
Що робити мені тепер? Я так втомилася від них вже, а відмовляти їм і сперечатися з ними я не хочу. Мені хочеться, щоб у них була міцна сім’я. Допомагаю, чим можу. Чекати, коли роз’їдемося? Мовчати й далі, чи пояснити, що втомилася від їх цих дрібних непорозумінь? Хочу спокійного життя теж, адже у мене і своїх справ багато. Хто ж потурбується про мене?
Діти, щиро кажу, дуже втомили мене.
Фото ілюстративне.
