Ось вже останнім часом щось все одне до одного якось складається, якісь суцільні одні розтрати і все! – зітхає 63-річна Людмила. – Машинка пральна у нас ось зламалася. Вона вже старенька, правда, була, таких і не випускають вже давно і це зрозуміло. Майстер відразу прийшов, викликали, подивився, каже, відремонтувати можна, але недешево це буде. Назвав суму за ремонт таку велику, як на мене, я до такого щось зовсім не готова була! Подзвонила відразу синові, порадитися з ним. А він руками розвів лише – мамо, мовляв, не здумайте з батьком навіть ремонтувати той старий мотлох. Я вам нову пральну машинку замовлю і на тому все!
Синові Людмили, Євгену, тридцять сім років, він цілком успішний молодий чоловік. Він давно живе окремо від власних мами й тата, в своїй квартирі, одружений, виховує двох дочок своїх. Старша донечка в шостому класі вже навчається, а молодшій дівчинці – чотири роки нещодавно виповнилося.
Євген собі працює й непогано заробляє, його дружина Злата сидить вдома вже чимало років, організовує домашній побут і доглядає дітей.
Після першого декрету Злата вийшла працювати в офіс на пів року, але швидко зробила висновок, що працювати з дитиною маленькою вдома дуже важко. За погодженням з чоловіком, з часом, таки звільнилася, і ось так вже сидить вдома Злата вже багато років.
Злата стала мамою вдруге, добре займається своїми донечками та домашнім побутом, і, не дивлячись на те, що житло у них взяте в кредит, виходити на роботу жінка зовсім не збирається, навіть думки такої немає.
– Вважає Злата, що сім’ї це обійдеться дорожче, якщо вона буде працювати з ранку до вечора! – пояснює Людмила. – Не знаю, це їхні справи. Я туди давно вже не лізу.
Правду кажучи, відносини з невісткою у свекрухи не самі теплі склалися ще з початку, якось от не склалося із самого початку у них. Але зараз хоч не сперечаються, і то добре.
Обидві вони навчилися підтримувати прохолодний нейтралітет. Телефонують кілька разів на рік, сухо вітають один одного з днями народжень, зустрічаються на великі свята за родинним столом та й влітку пару раз. А так спілкуються в основному через самого Євгена.
– Євген, спасибі йому, нас не полишає з батьком. Телефонує мені з чоловіком син постійно, дізнається новини, час від часу приїжджає, іноді онучок нам привозить, вони спілкуються з нами, граються, я їх смаколиками різними пригощаю. Син й хороші недешеві подарунки нам дарує частенько, продукти часто привозить хороші і якісні, знає, що ми любимо і чого ми самі собі дозволити не могли б.
А восени батько в стаціонар наш потрапив, ліки йому виписали недешеві, Євген все купив на кілька місяців вперед, і все оплачував лише своїм коштом. Ось, і з машинкою питання вирішив, хоча мати, правду кажучи, категорично проти була.
– Молодець який!
– Молодець, але ж це ж дорого дуже, а особливо в наш час, нова пральна машинка хороша сама розумієш скільки зараз коштувати буде. Та ще ось так, не заплановано! Кажу, не потрібно нам нову, сину, не вигадуй, ти що, навіщо такі гроші зараз витрачати? А він каже – мамо, якщо ви сусідів заллєте зі своїм старим мотлохом, грошей набагато більше піде та розбиратися тоді все одно прийдеться мені з тим усім! Я подумала – і правда, син мій має рацію в цьому. Там у нас внизу така тітка шкідлива живе така, з нею краще не зв’язуватися. Загалом, привезли машинку нову, встановили, перемо свій одяг, вона така гарна та краще справляється, одним словом я така задоволена була, що не можу надякуватися своєму синові за неї.
Тільки от вирішили питання з пральною машинкою, а там і нова проблема вискочилла – дача.
– Батькові нашому в цьому році фахівці категорично заборонили працювати після стаціонару! – поділилася Людмила. – У нас дача є, там немалий шматок землі, а я одна не особливо багато можу теж вже зробити, адже вік вже немолодий. Синові своєму тоді якраз подзвонила, кажу, може, вибереш вихідні дні якісь, приїдеш, допоможеш мені навести порядок, там якраз викопати потрібно було урожай наш? Він погодився, приїхав. Покопав годину, напевно. А потім сів в машину, поїхав в найближче село і заплатив чужим чоловікам гроші, щоб приїхали і зробили цю роботу за нього, сказав, що має купу справ.
– Ну а що, правильно придумав, йому гроші легше заробити, ніж копати твій город усі вихідні дні, він на роботі за день ті гроші заробить та й розрахується з людьми, які допомагали тобі.
– Ну так, напевно. Прийшло троє чоловіків з інструментами, і все, що потрібно, зробили, і всю важку роботу переробили за кілька годин! Ми з батьком б тиждень копалися там на тій дачі, а тут так швидко вони впоралися з цим, що я аж не вірила своїм очам. Але, звісно, не безкоштовно це все. Сина питаю – скільки ти їм дав, дорого, напевно? А він – мамо, не бери в голову, це моя справа лише, скільки і кому я давав. Хочеш, каже, заощадити мої гроші і нерви – стеж краще за татом і працювати йому не давай, щоб він гарно себе почував, це найголовніше.
Людмилу пригнічує, що місяць вийшов витратним для сина через неї і її чоловіка. Пральна машина, переїзд з міста на дачу та облаштування там, в якому Євген брав саму активну участь, городні роботи.
Кілька разів син замовляв доставку продуктів до батьків додому, повністю заповнював холодильник батькам, поповнив аптечку, купив якісь господарські дрібниці для дачі.
– Синку, ну навіщо ти так витрачаєшся на нас, я не прошу ж тебе про це! – кожен раз зітхає Людмила. – Все ж дуже дорого! Ти краще б дочкам щось потрібне купив!
– Мамо, ну невже ти думаєш, що дочки мої живуть без чогось дуже потрібного? – сміявся син з матері по доброму так. – Заспокойся, все у них є, гроші це не останні. Що витратив – зароблю ще, це все дрібниці. Робота є поки, руки теж. Не хвилюйся ти так за це, аби ми всі здорові були, от і все.
І все б нічого, але в кінці місяця Людмилі зателефонувала незадоволена невістка з докорами та претензіями.
– Кінці у неї не сходяться, уявляєш! – зітхає Людмила. – Я, каже, подивилася, скільки в цьому місяці Євген грошей на вас витратив – і в великому подиві від цього всього! Він на сім’ю стільки не дав! Ви, каже, розумієте, що об’їдаєте самі своїх онуків, вмовляючи сина витрачатися на на свою дачу, то на побутову техніку? Гаразд, мовляв, продукти й ліки то потрібно, без них ніяк зовсім. Але людей наймати на оранку городу – це все вже занадто, дача – це ваша примха, тому якось самі з нею справляйтеся, а ні – то продайте її, якщо нічого вже не можете робити там самі, а сина не займайте. І машинку пральну можна було налагодити ще стару й прати нею ще 10 років, у нас теж стара і нічого, гроші у нашій сім’ї не з повітря беруться.
У Людмили після розмови з невісткою незадоволеною аж тиск піднявся, так засмутилася.
– Ох вже ці невістки! – гірко зітхає дачна подруга-сусідка. – Я б на твоєму місці, Людо, сказала синові про все це, нехай навчить її з матір’ю розмовляти.
Але скаржитися Людмила на злату синові не хоче зовсім. Навіщо вносити розбрат в сім’ю сина і негатив в родину.
А може, невістка не так вже неправа в цій ситуації – батьки вже не знають міри у своїх потребах та проханнях?
Нічого при кожній проблемі дзвонити синові “радитися”, це і є справжнісіньке прохання про допомогу, щоб син допоміг чимось, або дав гроші? Потрібно вирішувати свої проблеми самим по мірі можливості.
Важко дуже в такі роки працювати на дачі – значить, потрібно з цією дачею прощатися, продавати її і сидіти вдома, якщо не можуть там працювати, а не забирати свого сина у вихідні дні від його дітей.
Зламалася машинка правильна – по трішки відкладати гроші на нову, а поки прати руками, як всі люди прали колись.
Саме так люди і живуть за коштами, а не розраховують на інші.
Або старі батьки мають повне право телефонувати та просити щось у свого сина, коли не справляються самі? І якщо син не відмовляє, проблеми немає?
Чи таки невістка права і потрібно теж дати вже дорослим дітям спокій?
Фото ілюстративне.
