fbpx
Життєві історії
На день села були запрошені найпочесніші жителі і вихідці з села, була серед них і Світлана Іванівна – професор інституту. Серед меценатів був Григорій Степанович. В цьому поважному чоловікові, власникові заводу, який створив безліч робочих місць, Світлана не відразу впізнала Гришу. Біля нього крутилася молода красива дівчина, років на 20 молодша, як з’ясувалося, нова дружина

Люба і Світлана були подругами з дитинства, можна сказати, з народження. Дівчата були однолітками, жили по сусідству, разом в школу ходили. Здається, вони знали все одна про одну. Днями напроліт вони говорили про все на світі, часом батьки не докличуться їх додому. Вже й вечоріє, а вони собі там під грушею, про щось розмовляють.

Дівчата любили сидіти під старою грушею. Тут пахло спокоєм і домом. В один з таких вечорів вони поклялися одна одній, що все життя будуть поруч, допомагатимуть одна одній.

І з села після закінчення школи поїдуть разом – поступати в педагогічний інститут. Мріяли дівчата вчителями стати, щоб потім в рідне село повернутися і працювати в рідній школі. Навіть Валентині Василівні, своїй вчительці, про це оголосили.

І ось нарешті випускний. Валентина Василівна вже давненько стала помічати, що дівчата віддаляються одна від одної. Причина була простою – Люба виросла красунею, всі хлопці були закохані у неї. А Світлана – з лиця не дуже, тому завжди була осторонь.

Та й мрії дівчат змінилися. Світлана продовжувала наполегливо вчитися, щоб збулася її мрія, натомість Люба вся з головою поринула у кохання.

Хлопців у неї було багато, та запав в душу один. Григорій був вихідцем з їхнього села, старшим на 8 років. Давно поїхав в місто, мав там якісь справи, а повернувся з авто і грошима.

Григорію теж сподобалася Люба, тому забрав хлопець дівчину відразу після закінчення школи жити в місто.

– Як вона могла? Вона ж зрадила мене, зрадила нашу домовленість, – плакала Світлана в улюбленої вчительки.

Валентина Василівна заспокоювала дівчину, як могла:

– Ти не сердься на неї, Світланко. Доросле життя, воно таке. Ти їдь, вступай до інституту.

Через 5 років Світлана приїхала в село, показати Валентині Василівні свій диплом. Похвалитися, що буде далі вчитися, поступатиме в аспірантуру.

– А як Люба, Валентино Василівно. Чи чути щось про неї, – несміливо запитала дівчина.

– Люба одружилася з Григорієм. Дуже щаслива, люди кажуть, що у них «грошей кури не клюють».

– А чи є у вас її адреса?

– Є, записуй.

Світлана записала адресу подруги. На наступний день розшукала її, бо мала до неї серйозну розмову.

– Привіт, Любо. Як ти? – збентежено заговорила Світлана. – Маю до тебе велике прохання, попроси Григорія, щоб позичив мені грошей. Нам, аспірантам, в інституті житло пропонують недорого, але потрібно внести всю суму відразу. Допоможи, бо крім тебе я більше не маю до кого звернутися. А я все поверну, за рік-два.

Люба мовчки слухала свою колишню подругу, а потім холодно відповіла, що навіть і не подумає турбувати чоловіка такими дрібницями. Бач, що надумала – гроші їй позич.

Світлану не так вразила відмова Люби, як її зверхність. Від колишньої щирої Любочки уже нічого й не залишилося.

– Вибач, – Світлана із сльозами на очах повернулася і пішла.

На день села були запрошені найпочесніші жителі і вихідці з села, була серед них і Світлана Іванівна – професор інституту. Серед меценатів був Григорій Степанович. В цьому поважному чоловікові, власникові заводу, який створив безліч робочих місць, Світлана не відразу впізнала Гришу. Біля нього крутилася молода красива дівчина, років на 20 молодша, як з’ясувалося, нова дружина.

Того вечора Світлана ніяк не могла заснути. Тут, в селі їй усе нагадувало про її щасливе дитинство.

Думки про Любу весь час крутилися в її голові. Як вона? Що з нею зараз?

Світлана і сама незчулася, як прийшла під стару грушу. Дивно, але вона й досі була. Присіла, і спогади віднесли її кудись далеко. Дякувала Світлана Богу за своє життя. Бо ж вивчилася, стала викладачем, має добру роботу.

Заміж вийшла, з житлом все налагодилося, діток народила. Життя вдалося. Її думки перервали чиїсь кроки. До старої груші хтось наближався. Світлана серцем відчула, це вона, її Люба. І не помилилася.

Люба теж відразу впізнала подругу, присіла поряд, пробачення просила, і за те, що зрадила їхню дитячу мрію, і за те, що тоді грошей не позичила, навіть в дім не прийняла.

Доля її не шкодувала. Григорій розлучився з нею через 10 років. Діточок Бог не дав. Вона змушена була повернутися в село, без засобів для існування. Освіти не мала, тому влаштувалася лаборанткою в школу.

– Світланко, але ж я, як і ти, мріяла бути вчителькою.

– То будеш. Які там твої роки. В 40 життя тільки починається. Приїжджай до мене в інститут, на заочному будеш вчитися, в мене поживеш. Тепер у нас точно все буде добре.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page