Я, правду кажучи, постійно вірила в те, що жити в багатодітній сім’ї дуже весело та добре.
Вважала, що у дітей завжди є близькі люди поряд, з якими можна обговорити усе, що спадає на думку, які завжди підтримають тебе і допоможуть у будь-яку хвилину в житті.
Мій чоловік народився і виріс саме в такій сім’ї.
Андрій завжди розповідав мені дуже багато смішних та дотепних історій зі свого дитинства, а я завжди слухала з захопленням і раділа за нього, що в нього така велика родина, адже завжди є на кого покластися і з ким розділити хороше та погане в житті.
Але, на жаль, в реальному житті, багатодітні родини не завжди такі щасливі, як дивляться на це діти в дитинстві.
Адже в житті, в реальності, поки усі діти виростають, то батьки так втомлюються, заробляючи гроші на все, що перестають помічати усі радості життя і це, врешті, не робить ні їх самих, ні їх дітей щасливими.
Лише зараз, коли я доросла людина, я зрозуміла, що мати багато братів та сестер, не завжди добре, як виявилося, на жаль.
Так принаймні стало у мене.
Ми з моїм чоловіком добре влаштувалися в житті, але все це нам далося не просто так, ми багато і старанно працювали, не шкодуючи своїх сил.
Зараз маємо гарну квартиру, у кожного своє хороше авто, плануємо дітей, адже хочемо хорошу і дружну сім’ю, мріємо стати батьками.
Братам і сестрам чоловіка в житті так не пощастило.
Вірніше сказати, вони, напевно, доклали менше зусиль, щоб покращити собі життя, та й зараз, особливо, цього не прагнуть.
Зате постійно звертаються до нас за допомогою, при кожній нагоді, коли кому потрібно.
То потрібно їм в нас декілька днів пожити, адже ми живемо в столиці, тут квартири дорогі, а вони на оренді хочуть зекономити гроші.
То їм потрібно позичити грошей, які вони, звісно, віддають потім місяцями, поки ми з чоловіком скажемо, щоб решту залишили вже собі, адже віддаючи гроші, постійно скаржаться, що віддають останні копійки.
І так постійно.
Брати та сестри мого Андрія можуть спокійно прийти до нас на день народження без подарунка, адже кажуть, що ми багатші за них, та й у нас все є, а щось дороге купити вони собі дозволити не можуть.
Я не розумію такого, справа в тому, що можна подарувати хоча б символічний подарунок, щось для душі, а не прийти з порожніми руками.
А нещодавно я сказала своєму чоловікові, щоб в усьому відмовляв своїй родині, адже чим більше ми їм допомагаємо, тим більше вони просять.
Давно про вдячність забули.
Після того родина чоловіка навіть не спілкується з нами.
Виявляється, ми їм потрібні були лише з корисливих цілей, на жаль.
І добре, що ми хоч зараз зрозуміли це.
Родичі образилися на нас, мовляв ми люди заможні і могли б допомагати своїй родині у такі важкі часи.
Родина чоловіка не спілкується з нами тепер.
Але хіба ми щось зробили не так?
Хіба маємо усі ще і їх тягнути?
Фото ілюстративне.
