Усі учні в класі були засмучені тим, що їхня улюблена вчителька їх покидає, бо виходить заміж. Весілля у Ірини Михайлівни було пишне, а наступного дня вона прийшла до своїх дівчаток-випускниць з короваєм, тортиками і сльозами на очах.
– Жаль, що не зможу побути на випускному вечорі, помилуватись вами. Мені дуже шкода вас залишати. Та як би не склалась доля кожного, знайте, що я вас дуже люблю. І коли буде потрібна допомога – згадайте про мене, – ледь стримуючи сльози говорила. За матеріалами.
Учні голосно шморгали носами, у дівчат котилися сльози і навіть хлопці принишкли. Вчителька залишила домашню адресу своїх батьків і попросила через них підтримувати з нею зв’язки.
Відтоді минуло три роки. Ніби й небагато, але скільки змін вони принесли в Настине життя. Не стало її 70-літньої бабусі, єдиної опори й підтримки. В селі лишилась стара хатина й пес. Корову продали, й на ці гроші дівчина деякий час жила. А що далі? Вступила в училище, та до тихенької, бідно одягнутої сироти там ставились не вельми. Ні, її ніхто не ображав, не лаяв. Її просто не помічали.
На вихідні приїжджала в село. У холодній порожній хаті було ще моторошніше. Вдень, коли перемовлялася із сусідами, шпорталась на подвір’ї – не помічала самотності, допомагав єдиний друг – пес Капітан. Так обоє й жили. Коли Настя була на навчанні, собаку підгодовували сусіди, а у вихідні про єдину рідну душу дбала вона.
Того тижня Настя пригнічена їхала додому. Потрібно здати гроші на іспит, а де їх взяти? Може, в тітки Люди позичити, та чим віддавати? Думки, одна сумніша другої, роїлися в голові. В автобусі несподівано побачила свою колишню інтернатну подругу. Любка в свої вісімнадцять вже вискочила заміж. Чекала дитину.
– Ти що зажурилася? Життю не радієш? – зачепила Настю.
Дізнавшись про причину її жалю, Любка лише розсміялась.
– Ото біду найшла. Та мій Мішка мене через день з хати виганяє, каже, де така безродна взялась на його голову, і то не печалюсь. А ти дурницями переймаєшся… Правда, коли приходить геть нетверезий, то я тікаю до сусідів. Вони, до речі, нашої Іринки Михайлівни батьки. Не забула ще її? – торохкотіла однокласниця.
Спомин про вчительку теплом огорнув Настю. Як їй у Києві? Любка розповіла, що добре, чоловік толковий, от тільки дітей поки нема. “У неї якісь проблеми зі здоров’ям, казала баба Голька”, – довірливо шепнула Любка.
Дасть Бог, все налагодиться, йдучи додому втішала себе дівчина. Переживаючи за вчительку, на деякий час забула і про свій клопіт. На вулиці її зустрічала тітка Люда.
– Що це ви мене виглядаєте?
–Ой, дитинко, не знаю, як тобі й сказати. Таке нещастя сталося… Капітан на дорогу вискочив, а там машина їхала… Настя далі й не слухала. Сльози горохом покотилися по обличчю, й вона прожогом кинулася до хвіртки. Плакала за старим собакою, згадала й бабусю, й свою сирітську долю.
– Навіщо мені таке життя? Нікому не потрібна, одна, як билинка, – ще більше тими думками додавала собі жалю.
* * *
Настину постать Ірина Михайлівна побачила біля річки, вони саме з чоловіком їхали провідати батьків. Наміри Насті насторожили вчительку, чого б це їй над водою стояти, і вона попросила чоловіка зупинитися.
– Ой, та це ж моя учениця! – вигукнула жінка. – Як давно я її не бачила. Любий, зупинись, я з нею поговорю.
– Ірино Михайлівно, де ви тут узялися? – нічого не розуміючи, запитала.
Настя розповіла вчительці про свою сирітську долю, про те, як залишилась одна з Капітаном. А коли його не стало, вона вирішила, що нікому вже не потрібна. Вчителька не могла повірити, що спізнись вона на кілька хвилин – і цього білявого дівчати з сумними очима не було б на світі.
– Коханий, можна з тобою поговорити? – Ірина Михайлівна взяла за руку чоловіка. – Давай заберемо Настю до Києва, бо пропаде дівчина. Вона ж одна-однісінька…
* * *
Настя не помітила, як промайнув час. В Києві вона вже другий місяць під опікою своєї вчительки. Вчора у дівчини був день народження і Ірина з Андрієм подарували їй чудову вечірню сукню. А сьогодні вона одягне її на побачення з сусідом Олегом. Хлопець допомагає їй готуватися до вступних іспитів в університет. “Життя прекрасне”, – вперше за останні роки подумала Настя, всміхаючись до себе у дзеркало. А світ точно не без добрих людей.
Руслана ТАТАРИН.
Фото ілюстративне – pixabay.
