— Даріє Іванівно, навіщо ви так вчинили? — голос Катрі тремтів від розгубленості й образи. — Це був проект, над яким я працювала кілька місяців. Ви могли поставити під удар мою репутацію на роботі!

Дарія Іванівна розправила плечі, ховаючи за суворістю власний страх і невпевненість. — Твою репутацію треба було трохи «приземлити», — зітхнула вона. — Не гоже це, коли жінка лише про посади думає, а чоловік на задній план відходить. Я ж як краще хотіла, щоб ти нарешті відчула себе просто дружиною, берегинею дому, а не керівником.

Дарія Іванівна все життя плекала мрію, що її син, Богдан, приведе в дім дівчину, схожу на неї саму: лагідну, затишну, таку, що пахне ваніллю та домашніми пирогами. Справжню господиню, яка знає, як вивести пляму з сорочки та як зробити дім повною чашею.

Катря виявилася зовсім іншою. На перше знайомство майбутня невістка прийшла у вільному діловому костюмі та зручних кедах. Волосся було зібране у простий пучок, а на обличчі — жодного грама косметики.

«Навіть не чепурилася до нашої зустрічі, — зажурено подумала Дарія Іванівна, розглядаючи дівчину. — Як на робочу нараду прийшла. А нігті… довгі, яскраві, мабуть, і картоплі в руки не брала з таким манікюром».

Проте Катря виявилася напрочуд ввічливою. Вона принесла гарний букет квітів, щиро похвалила кожну страву на столі та розпитувала про історію родини.

— Це наші фірмові голубці, рецепт ще від бабусі, — задоволено розповідала Дарія Іванівна. — Давайте я вам детально запишу, як робити зажарку, щоб вони танули в роті.

— Дякую, Даріє Іванівно, але навряд чи я ними займатимуся, — м’яко всміхнулася Катря. — Я не дуже люблю куховарити, та й часу зазвичай бракує.

Дарія Іванівна застигла з ложкою в руках. — Як же так? Чим же ви тоді Богданчика годуєте?

Катря з подивом глянула на нареченого, і Богдан поспішив розрядити атмосферу:

— Мамо, я вже дорослий хлопець, сам можу приготувати і собі, і коханій. Зараз це не проблема.

— Приготування їжі — це ж мова любові! — сплеснула руками мати. — Це турбота дружини про свого чоловіка. Навіщо ж тоді родину створювати, якщо кожен сам по собі?

— Мамо, я одружуюся, бо люблю Катрю, а не тому, що мені потрібен кухар, — м’яко, але впевнено відповів син.

— А діток ви хоч плануєте? — обережно запитала Дарія Іванівна, готуючись до чергової несподіванки.

— Звісно, — заспокоїла її Катря. — За рік-два, ми дуже хочемо малюка.

«Ну, хоч тут є надія», — подумки зітхнула свекруха.

Попри різницю в поглядах, Дарія Іванівна щиро хотіла стати Катрі подругою. Вона вірила, що дівчину просто треба трохи «навчити» бути жінкою.

— Катрусю, я в суботу записалася до свого майстра в салон. Може, підете зі мною? Він чудові зачіски робить, волосся буде як у рекламі, — запропонувала вона якось.

— Дякую за турботу, Даріє Іванівно, але мені зручніше, коли волосся просто зібране. Так воно не заважає працювати.

«Воно й помітно», — зітхнула про себе жінка.

— Я бачила у крамниці таку чудову сукню, — спробувала вона вдруге. — Колір — якраз під ваші очі. Може, приміряємо?

— Я майже не ношу суконь, у штанах набагато мобільніше, — ввічливо відмовилася невістка.

На день народження Дарія Іванівна подарувала Катрі дорогий набір косметики. Дівчина подякувала, але набір так і залишився стояти на полиці недоторканим. На цьому спроби свекрухи «переробити» невістку на свій лад припинилися, але образа засіла глибоко.

Одного разу, вже після весілля, Дарія Іванівна вирішила зайти до молодих без попередження і застала картину, яка її просто ошелешила: її Богдан, у фартуху, старанно мив сантехніку у ванній!

— Богдане, негайно припини! — вигукнула мати. — Прибирання — це обов’язок дружини! Де Катря?

— Катря ще на роботі, затримується, — спокійно відповів син. — І мамо, припини. Я теж тут живу, ми ділимо обов’язки навпіл. Це нормально.

— Це не нормально! — Дарія Іванівна ледь не плакала. — Жінка перестане поважати чоловіка, який тримає ганчірку замість того, щоб бути захисником. Ти стаєш для неї помічником, а не опорою!

— Мамо, це застарілі погляди. Світ змінився. Ми партнери.

— Не партнери, а подружжя! — наполягала мати. — У кожного має бути своя роль. Якщо все перемішати, то в хаті не буде ні ладу, ні любові. Дай-но мені, я сама все домию!

Дарія Іванівна залишилася до вечора. Вона вимила підлогу, наготувала борщу та пампушок, розклала речі в шафі за кольорами. Вона почувалася героїнею, яка врятувала сина від побутового хаосу. «Нехай Катря побачить, як має виглядати справжній дім», — думала вона з гордістю.

Реакція невістки була далекою від вдячності. — Даріє Іванівно, навіщо ви це зробили? — запитала Катря, повернувшись додому. — Ми ж просили не втручатися в наш побут.

— Я не могла дивитися на цей безлад! — вигукнула свекруха. — В оселі доброї дружини має пахнути обідом, а не миючими засобами, які використовує чоловік!

— Прибирання — це не ознака «доброї дружини», це просто гігієна, — відрізала Катря. — Сьогодні була черга Богдана. А щодо заробляння грошей… так сталося, що я зараз заробляю більше за нього. І це теж нормально.

Дарія Іванівна зблідла. — Краще б ти подякувала, — тихо сказала вона. — Я весь день на ногах, підлогу руками мила…

— Але навіщо, якщо у нас є робот-пилосос? Ви самі вигадуєте собі труднощі, Даріє Іванівно, а потім чекаєте, що ми будемо за це кланятися. Будь ласка, більше так не робіть. Ми дорослі люди і самі розберемося у своєму житті.

Свекруха вийшла з квартири з важким серцем. Вона згадала свою молодість. — Знаєш, Катрю, — обернулася вона вже на порозі. — Я колись теж була такою: кар’єра, амбіції, зарплата більша за чоловікову. Я пишалася собою, а чоловік почав почуватися зайвим. Ледь родину не втратила через ту гордість. Потім зрозуміла: сила жінки — у ласці та вмінні поступитися. Тільки тоді в домі з’явився спокій. Я просто не хочу, щоб ти повторила мої помилки.

— Ви обрали шлях, який підходив вам, — серйозно відповіла Катря. — Але я — не ви. Я не бачу в роботі загрози для родини.

Через пів року Богдан сяяв від щастя: — Мамо, ти скоро станеш бабусею! Катря при надії.

Дарія Іванівна розплакалася від радості. Вона щиро любила сина і вже заздалегідь любила онука. — Катрусю, серденько, тепер бережіть себе, — казала вона. — Я буду в усьому допомагати. Коли плануєте йти в декрет?

— У декретну відпустку піду я, мамо, — впевнено сказав Богдан.

Дарія Іванівна заніміла.

— Як це — ти? Хіба ж так можна? Малюкові потрібна мама, її тепло, її руки! Ти ж навіть не знаєш, як підійти до немовляти!

— Катря теж поки не знає, — засміявся син. — Навчимося разом. Але Катрі запропонували дуже вигідний контракт, її дохід дозволить нам не думати про гроші взагалі. А я спокійно займуся малечею.

— Невже робота важливіша за перші місяці з дитиною? — з болем запитала Дарія Іванівна.

Катря зміряла свекруху довгим поглядом.

— Дитині потрібні люблячі батьки. І Богдан буде чудовим татом. Це наше спільне рішення, і воно логічне для нашої ситуації.

— Але це ж проти природи! Який приклад ви дасте дитині? Батько вдома, а мати на роботі?

— Мамо, — Богдан став між жінками. — Будь ласка, прийми наш вибір. Якщо ти будеш тиснути на Катрю, ми просто не зможемо часто бачитися. Я хочу, щоб ми були друзями, але не дозволю втручатися в наші плани.

Дарія Іванівна намагалася триматися. Вона бачила, що Катря справді працює допізна, готуючи якісь складні презентації та звіти. Невістка відмовлялася від «правильного» одягу для вагітних, купувала все в спокійних сірих тонах і навіть дитячу кімнату зробила бежевою.

«Ні блакитного, ні мережива… все таке холодне, як в офісі», — зітхала бабуся.

Але найбільше її мучила думка про декрет сина. Вона була впевнена: якщо Катря не залишиться вдома, вона остаточно перетвориться на «залізну леді», а Богдан втратить чоловічу гідність.

Одного вечора Дарія Іванівна була в гостях у молодих. Катря вийшла на кухню поставити чайник, залишивши ноутбук відкритим на столі. На екрані миготіли графіки, складні таблиці та цифри. Це була та сама презентація, від якої залежало підвищення невістки.

«Якби не було цього підвищення, — промайнула раптова думка, — їй би довелося залишитися вдома. Богдан би знайшов нову роботу, і все стало б на свої місця. Родина була б врятована».

Дарія Іванівна злякалася власних думок, але перед очима постав син, який у майбутньому сам міняє підгузки, поки дружина керує відділом. Їй стало так шкода Богдана, що серце стислося.

Погляд упав на чашку недопитого чаю поруч із комп’ютером. Рука сама потягнулася до неї. «Техніка не любить води, — подумала вона. — Це просто нещасний випадок».

Швидко, щоб не передумати, вона хлюпнула чай прямо на клавіатуру.

— Що ви робите?! — почувся різкий вигук.

Катря стояла в дверях. Вона кинулася до столу, намагаючись серветками врятувати ноутбук, але екран уже погас. Дівчина підняла очі на свекруху — у них було стільки болю і розуміння, що Дарії Іванівні захотілося провалитися крізь землю.

— Ви навмисне це зробили… — прошепотіла Катря. — Ви знали, що тут праця останніх трьох місяців.

— Я… я хотіла тебе вберегти, — почала виправдовуватися Дарія Іванівна. — Щоб ти була вдома, з дитиною. Щоб ви були нормальною родиною, де чоловік — голова…

— Ви хотіли зробити мене залежною, — холодно перебила Катря. — Ви готові були знищити мою працю, аби тільки все було за вашим «сценарієм». Ви називаєте це любов’ю до сина? Це егоїзм, Даріє Іванівно. Будь ласка, залиште нашу квартиру. Зараз же.

Богдан був непохитним. Він підтримав дружину і на кілька місяців повністю припинив спілкування з матір’ю. Для Дарії Іванівни це був найважчий час у житті.

Найбільш іронічним було те, що її вчинок нічого не змінив. Катря була сучасним спеціалістом — усі дані зберігалися в «хмарі». Вона відновила проект за одну ніч, блискуче провела презентацію і отримала бажану посаду.

Богдан таки пішов у декрет.

Через деякий час, завдяки вмовлянням сина, Катря погодилася дозволити свекрусі приходити в гості, але за суворих умов: жодних порад щодо виховання чи побуту.

Тепер Дарія Іванівна іноді сидить на лавці біля будинку і спостерігає, як Богдан впевнено гуляє з візком. Він виглядає щасливим. Він усміхається синові, вміло поправляє ковдру і виглядає зовсім не «приниженим», як вона боялася. А Катря, повертаючись з роботи, з такою ніжністю обіймає чоловіка, що Дарії Іванівні стає ніяково за свої колишні думки.

Вона все ще не до кінця розуміє цей новий світ, але почала усвідомлювати головне: любов не має одного шаблону. І якщо її син щасливий, то, можливо, її «правила» були не такими вже й універсальними. Вона залишилася бабусею, але тепер вчиться бути просто спостерігачем, берегти те крихке перемир’я, яке їй дозволили зберегти.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.