В Римі, майже в самому його центрі, в квартирі своєї сеньйори, Мирослава на кухні варила український борщ. Макарони теж чудові, вона до них вже майже звикла, але чомусь сьогодні захотілося червоного борщу. Ледве буряк в магазині знайшла, не свіжий, правда, а варений, в пакеті, але нехай хоч так. Вона дуже скучила за домівкою і за своїми рідними.
В Італії у кожної заробітчанки є своя, як правило, невесела історія. Майже ніхто не покидає рідний дім і не їде на чужину з «доброго життя». Так було і в Мирослави. Хоча людям збоку виглядало все зовсім по-іншому.
Я познайомилася з Мирославою тут, в Римі. Вона приїхала нещодавно – пів року назад. Ми вже тут хто 10 років, а хто і більше. Мирослава про себе не розповідала. Доволі молода жінка, на вигляд років 30-35. Спокійна, інтелігентна.
Коли я зайшла до неї, у неї в кімнаті на столі я побачила величезну Біблію і ще багато духовної літератури. У Мирослави був час читати, бо вона доглядала літню італійку, 98 років, яка була лежачою і постійно знаходилася в своїй кімнаті, то ж решта квартири була у розпорядженні Мирослави. Жінка мала нагодувати і помити свою синьйору, а далі – у неї було багато вільного часу (в порівнянні з нами, з тими, в кого синьйори «ходячі». В таких жінок-баданте інколи навіть немає часу, щоб самим помитися чи в тyалет сходити).
Мирослава жила в квартирі майже в самому центрі Риму. Частенько інші українки прибігали до неї на обід: який же добрий борщ вона варила! Ми ж так скучили за українською їжею. Часто нашим жінкам вона навіть сниться. Це вже потім звикаєш до макаронів, а перший час дуже хочеться картопельки, сальця, огірочка квашеного. До Мирослави господарі (діти сеньйори) навідувалися 3-4 рази в місяць, тому ми частенько робили в неї посиденьки.
Не жінка, а душа, останнім поділиться. Ми по-доброму заздрили роботі Мирослави, бо в більшості з нас були значно важчі роботи.
Одного разу ми прийшли до Мирослави і застали її pидаючою. От тоді вона нам вперше розповіла, що вона дружина священника, їмость, як кажуть у них. Що має аж четверо дітей, яких залишила вдома із своєю мамою і чоловіком. Все заради третьої дитини – дочки Ганнусі, яка наpодилася xворою і потребує постійних коштів на лiкування.
«Так вийшло, що одружилися ми з Іваном дуже рано. Він закінчив духовну семінарію, хотів висвятитись на священика. Ви не подумайте, я дуже люблю свого чоловіка, і знала, на що йду, виходячи заміж за священника. Дітей наpоджувала, скільки Бог послав. А Ганнуся наpодилася xворою, їй постійно потрібно давати дорогі препарати, на які у нас немає грошей.
Наше село невелике, заробітку у чоловіка особливого немає, священицтво для нього – це покликання. Чоловік у мене дуже віруючий і чесний, копійки чужої не візьме, тому живемо ми більше, ніж скромно.
А я не могла більше безпорадно дивитися на проблему Ганнусі, порадилася з мамою, вона сказала, що за дітей я можу не хвилюватися – вона погоджується залишитися з ними, і я поїхала. Чоловік довго відмовляв мене, та врешті сказав, щоб я сама вирішувала. А що тут думати? Перш за все дитина, а потім все інше.
Сьогодні Іван зателефонував і сказав, що все село йому і мені кістки перемивають, як це так – дружина священника і на заробітках! Каже, що прямо в церкві жіночки-сестриці його очима і запитаннями свердлять. Каже, що ніяково йому, що я так важко працюю. Просить повернутися…».
Мирослава pозповідала, витираючи сльози, ми мовчки слухали, а на столі, біля Біблії, стояло 1000 євро – вчора жінка отримала чергову місячну платню…
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
