В одному мальовничому гірському селі є невелика станція, куди ми на електричці їздимо за грибами. За кілометр від станції невелике село, а за ним ліс, який багатий грибами і ягодами. І якби не дари лісу, то й не згадували б про цю станцію. Щоліта, я часто їжджу сюди, щоб побродити по лісі і зібрати грибочків. А на станції грибники і ягідники купують квитки на зворотну дорогу. Будівля станції дуже невелика: всередині одна банкетка і величезний фікус. У центрі приміщення маленьке віконце з написом «Каса».
Коли пасажир входить в приміщення, то перше, що кидається в очі, – світловолоса дівчина-касир в віконці з написом «Каса». Дивлячись на неї, дивуєшся: звідки в цій глушині така краса? Світле волосся, великі блакитні очі, миловидні риси обличчя. Погляд спокійний, доброзичливий, завжди з посмішкою зустріне, з посмішкою проведе.
Контингент тут в основному пенсійного віку. Літні чоловіки, які годяться касиру в батьки і в діди, намагаються випрямити спину перед красунею; і бабульки, які, дивлячись на касира, посміхаються і починають згадувати свою молодість. Загалом, касир на цій станції, можна сказати, – справжня прикраса цих місць.
І всі вже звикли до красуні Мирослави, тому ставилися до неї, як до своєї давньої знайомої. Минув рік. В кінці липня пішли гриби, і я з подругою відправилася в ліс. Повернувшись на станцію, зайшли, щоб купити квитки. У віконечку ми не побачили знайомої нам Мирослави. Там сиділа жінка років шістдесяти з пишною зачіскою і з яскраво нафарбованими губами.
Ми не втрималася і поцікавилася, де Мирослава: у відпустці чи у неї вихідний. Жінка опустила окуляри на ніс, потім підвелася і подивилася по сторонах, чи є черга. Переконавшись, що крім нас з подругою нікого немає і можна поговорити, охоче почала розповідати.
– Я бачу, ви тут у нас постійні грибники і Мирославу знаєте, – почала касир, – так ось, Мирославі нашій дуже пощастило: заміж вона вийшла за молодого бізнесмена з міста. Кажуть дуже заможна людина. Проїжджав повз: побачив нашу красуню і забрав із собою.
Історія більше була схожа на казкову, тому я не втрималася і посміхнулася:
– Ви вже вибачте, – сказала я, – не хочу вас образити, але не уявляю, щоб молодий бізнесмен поїздом по гриби їздив.
– Правильно! – вигукнула балакуча касирка.
– Не поїздом, а машиною. Все було так. Приїхав він з друзями на машині по гриби. Взагалі він полюванням захоплюється, а один з друзів гриби любить. Ось заради товариша і приїхали сюди. І треба ж було такому статися, що заглохла у них машина навпроти нашої станції. І зайшов цей чоловік в будівлю, щоб дізнатися, чи немає поблизу якогось транспорту, щоб допомогти їм завестися, – щось там з акумулятором було.
Ну, а тут, немов царівна в замку, сидить наша Мирослава. Побачив він її і «прилип» до цього віконця. Друзям довелося в селище за допомогою сходити, ну, а чоловік весь цей час з Мирославою розмовляв.
Мирослава розлучена, доньці шість років. З першим чоловіком не пощастило. Розлучилася вона з ним. Батьки хотіли, щоб в місто донька поїхала, тому як тут їй особисте життя не влаштувати. А тільки ні до кого було їхати, і жити їй там не було де. І ось Олександр, – так цього чоловіка звуть, – пообіцяв Мирославі через тиждень знову приїхати, щоб з нею побачитися.
А приїхав на інший день. І потім став часто приїжджати, з батьками познайомився. Йому 39 років, він теж розлучений. Але, як він сам зізнався, ніколи б не подумав, що в цьому лісі зустріне свою любов.
Місяць він їздив сюди, а потім Мирослава в місто переїхала. Не минуло й півроку, як весілля зіграли. Батьки Мирослави фотографії показували: Мирослава з Олександром на фото, як принц з принцесою, – чудо, які гарні обоє!
– Дійсно, – з подивом відповіла я на розповідь касирки, – дійсно, пощастило Мирославі.
– Це ще треба розібратися, кому більше пощастило! – з гордістю відповіла касирка. – Мирослава – чудова дівчина, добра, красива, працьовита, дуже чуйна і багатством її не “зіпсуєш» – за неї всі в нашому селі дуже радіють. Так що Олександр в нашій глушині справжній скарб знайшов.
Чули, що живуть добре, дитинку чекають. Може ми ще б поговорили з балакучою касиркою, але підходив наш поїзд, і ми пішли на посадку. Колеса рівномірно стукали, віддаляючи нас від станції, яка стала щасливою для двох випадково зустрілися на ній людей – Мирослави і Олександра.
Фото ілюстративне – tipik.
