Хто сказав, що в електричках їздять лише втомлені люди з похмурими думками? Насправді саме там, під ритмічний стукіт коліс, часто вирішуються долі, про які потім пишуть у соцмережах і згадують роками.
Андрій їхав на зміну, звично притулившись до вікна. Його погляд ковзав по обличчях пасажирів, поки не зупинився на дівчині навпроти. Знаєте, бувають такі люди, від яких ніби виходить тихе світло.
Довге русяве волосся, зібране у звичайний хвіст, великі очі та жодної краплі косметики. Вона була вдягнена зовсім просто: джинси, затишне худі, зручні кросівки. Весь час щось зосереджено читала в телефоні, не помічаючи нікого навколо.
За кілька днів Андрій знову побачив її. Цього разу вона сіла майже поруч. У хлопця всередині ніби щось обірвалося, а потім застукало з подвійною силою. Такого хвилювання він не відчував ніколи, навіть на випускних іспитах.
З колишньою дівчиною він розійшовся пів року тому. Там усе було передбачувано: їй хотілося “красивого життя”, дорогих ресторанів і статусних знайомств. Андрій же — звичайний хлопець. Живе з мамою в невеликій квартирі, працює консультантом у великому будівельному супермаркеті.
Його життя не було усипане трояндами. Батько пішов з родини ще в дитинстві — гроші на життя надсилав справно, але на цьому його участь закінчувалася. Мама, все життя пропрацювавши в бібліотеці, навчила сина любити книги й бути чесним, але не навчила, де брати мільйони на “перспективність”.
— Та куди мені… — часто думав Андрій, заходячи після роботи в порожню кімнату. Він боявся нових знайомств, боявся знову відчути себе “недостатньо хорошим”.
Але ця дівчина в електричці не відпускала його думок. Вона здавалася своєю, справжньою. Тільки як підійти? Руки холодніли від однієї думки про розмову.
Раптом дівчина вийняла один навушник, і Андрій почув знайомі акорди. Це була легендарна пісня шведського гурту Roxette. Старий добрий хіт, який він знав напам’ять.
— Ви теж любите Roxette? — слова вилетіли раніше, ніж він встиг злякатися. — Вибачте, просто це мій улюблений гурт.
Дівчина підняла очі. Вони виявилися теплими й здивованими.
— Ого… Не часто зараз зустрінеш когось, хто їх слухає. Друзі кажуть, що це музика з минулого століття, а мені вона здається дуже душевною.
— І в мене така ж історія, — усміхнувся Андрій, відчуваючи, як спадає напруга. — Мене Андрій звати. А вас?
— Надія. На честь бабусі назвали. Теж, мабуть, не дуже сучасне ім’я, як і мій музичний смак.
— Воно вам дуже личить. Надія — це те, чого нам усім зараз не вистачає.
— Дякую, Андрію… Ой, мені вже виходити на цій станції. Було приємно поспілкуватися!
Вона легко піднялася й зникла в натовпі на пероні. Андрій залишився сидіти, відчуваючи себе одночасно окриленим і розчарованим. “Ну що ж ти, дурню! Номер! Треба було хоча б інстаграм спитати!” — лаяв він себе весь вечір.
Минув тиждень. Надія більше не з’являлася в тому вагоні. Андрій уже почав думати, що та зустріч була просто випадковим подарунком долі, який він не втримав.
Аж раптом, виходячи з роботи, він побачив її біля супермаркету. Вона йшла не сама. Поруч дріботів хлопчик років шести, а в руках у неї був важкий пакунок з продуктами. Хлопчик щось емоційно розповідав, розмахуючи руками, а вона ніжно посміхалася йому у відповідь.
У Андрія всередині все похололо. “Дитина. Значить, заміжня. Або має когось… Оце і вся твоя романтика”, — промайнуло в голові. Серце боляче стиснулося.
Але якась невідома сила змусила його піти слідом. Не як переслідувач, а як людина, яка не може просто так поставити крапку. Він бачив, як вони зайшли у двір старенької п’ятиповерхівки.
Біля під’їзду на лавці сиділа місцева “служба безпеки” — літня жінка в охайній хустці. Андрій вирішив діяти ва-банк.
— Доброго вечора! — ввічливо звернувся він до бабусі. — Підкажіть, будь ласка, а та дівчина, що щойно з дитиною пройшла, вона тут мешкає? Ми колись разом навчалися, хотів сюрприз зробити, квіти передати, а номер квартири забув…
Жінка примружилася, вивчаючи хлопця.
— Надя Прохорова чи що? Двадцять сьома квартира. А чого ж не наздогнав? Хлопець ти наче симпатичний…
— Та зніяковів трішки… А вона… з чоловіком живе?
— Та яке там! Сама вона, бідненька. Ой, щось я розбалакалася… Надя не любить, коли про її життя сусіди теревенять. Але ти, бачу, хлопець серйозний.
Андрій подякував і пішов додому, наче на крилах. Сама! Без чоловіка! Це давало принаймні маленький шанс.
Вдома мама одразу помітила зміни в сині.
— Ілюшо… ой, Андрію, — вона завжди називала його так, коли хотіла поговорити серйозно, — ти останнім часом сам не свій. Щось трапилося?
— Мам, здається, я справді закохався. Але там усе непросто. У неї дитина, живе сама… Я бачив її сьогодні.
Мама відклала книгу й сіла навпроти.
— Синку, дитина — це не перешкода, якщо людина твоя. Це навпаки показник того, наскільки жінка сильна й відповідальна. Якщо вона тобі справді дорога — не бійся. Краще спробувати й отримати відмову, ніж потім усе життя думати “а що, якби…”.
Наступного дня Андрій набрався хоробрості. Він чекав її біля під’їзду. Коли побачив Надею з хлопчиком, серце знову пустилося в танок.
— Надя? Доброго вечора! — він підвівся з лави.
— Андрій? — вона щиро здивувалася. — Звідки ви тут? Якими долями?
— Та я… я тут по роботі був, замовлення заносив неподалік. Вирішив зайти, раптом зустріну. Я ж у будівельному працюю, ми іноді доставку робимо… — він трохи заплутався у власній брехні, але Надя, здається, не помітила підступу.
— Зрозуміло. Ну, приємно було побачити. Нам просто вже додому треба, вечеряти…
— Стривайте! Надь, я хотів запитати… Може, ми б сходили кудись разом? У вихідні, наприклад?
Вона на мить завагалася, і її погляд став сумним.
— Андрію, вибачте. Я справді не можу. У мене зовсім немає на це часу. Та й взагалі… Це все ні до чого. Нам час, пробачте.
Вона взяла дитину за руку й швидко зайшла в під’їзд. Андрій залишився стояти, дивлячись на зачинені двері. Це була відмова. Чітка й зрозуміла.
— Ну що, не склалося? — запитала мама ввечері, побачивши понурого сина.
— Сказала, що це ні до чого. Очі в неї були такі… наче вона мені не вірить. Або просто втомлена дуже.
— Синку, послухай стару жінку. Жінки, які самі виховують дітей, часто ставлять навколо себе високий паркан. Не тому, що вони злі, а тому, що їм занадто часто робили боляче. Якщо відчуваєш, що вона — твоя людина, не здавайся так швидко. Будь настирливим, але ніжним.
Андрій вирішив спробувати востаннє. Він не хотів бути нав’язливим, але й просто так відпустити Надею не міг. Після зміни він купив невеликий букет тюльпанів та гарну коробку цукерок — не пафосно, але від душі.
Він піднявся на третій поверх і натиснув на дзвінок двадцять сьомої квартири.
— Хто там? — почувся тихий голос.
— Надь, це Андрій. Відчини, будь ласка. Я на хвилинку.
Двері прочинилися. Надя стояла в домашньому одязі, здивована й трохи розгублена.
— Андрію, ну навіщо ви…
— Це вам. І пропозиція залишається в силі. Запрошую вас із малим у кафе. Без підтекстів. Просто посидимо, поїмо смачного морозива. Мені здається, вам обом потрібен відпочинок.
Надя подивилася на квіти, потім на Андрія. Її захисний “паркан” почав потроху осипатися.
— Я якраз вечерю збиралася готувати… Антон тільки з садочка…
— От і не готуйте сьогодні. Давайте зробимо вечір святом. Я почекаю біля під’їзду, скільки треба.
Через двадцять хвилин вони вийшли. Хлопчик, якого звали Антон, з цікавістю розглядав нового знайомого.
— Привіт, Антоне! Я Андрій, ми з твоєю мамою в одному поїзді їздимо.
Малий серйозно подивився на нього і раптом сказав:
— А в мене мама померла. Рік тому. А Надя — це моя сестра.
Андрій завмер на місці. Його погляд зустрівся з поглядом Наді. Вона ледь помітно кивнула.
У невеликому затишному кафе за чаєм Надя нарешті розповіла свою історію.
— Батьки померли один за одним… спочатку тато, потім мама від хвороби. Антон — мій молодший брат. Батько в нього був інший, він пішов ще до народження малого. Родичі в нас… ну, вони десь далеко, і їм зовсім не до нас. Тож я оформила опікунство. Мені двадцять чотири, я працюю менеджером, бігаю між садочком і звітами.
— Надь… я й не знав. Вибач, я думав… — Андрій відчув неймовірну повагу до цієї тендітної дівчини.
— Всі так думають. Тому я й кажу, що стосунки — це не для мене. Кому потрібна дівчина, у якої на руках шестирічна дитина й купа відповідальності? Всі хочуть легкості, а в мене її немає.
— А хто сказав, що я шукаю легкості? — тихо відповів Андрій. — Я шукаю людину. Свою людину.
Вечір пройшов дивовижно легко. Вони говорили про все на світі: про музику, про роботу, про мрії. Антон захоплено розповідав Андрію про своїх роботів, а той обіцяв показати йому справжні інструменти в магазині.
Вдома Андрій не міг стримати усмішки.
— Мам, ти була права. Все зовсім не так, як я собі напридумував. Вона не мама Антона, вона його сестра. Вона сама тягне малого після смерті батьків. Я такої сили ще не бачив.
— Золота дитина… — мама Андрія витерла сльозу. — Ви обов’язково маєте привести їх до нас на обід. Хочу познайомитися.
Минуло кілька місяців. Андрій став частим гостем у квартирі номер двадцять сім. Він допомагав лагодити полиці, збирав з Антоном конструктори, забирав його іноді з садочка, коли Надя затримувалася на роботі.
Ольга Андріївна, мама Андрія, зустріла Надю з Антоном так, ніби вони були її рідними. Стіл вгиналися від страв, а в повітрі панувала та сама родинна атмосфера, якої обом молодим людям так не вистачало.
Одного разу, коли вони сиділи на кухні, Ольга Андріївна сказала:
— Діти, я тут подумала… Жити по різних квартирах, платити за оренду чи тулитися в тісноті — це не діло. У нас є моя квартира. Якщо її продати й додати твої заощадження, Андрію, можна взяти в кредит гарну трикімнатну. А я собі візьму маленьку “гостинку” поруч із вами. Буду до онуків забігати.
Андрій і Надя переглянулися. Це було серйозне рішення.
— А квартиру батьків ми залишимо Антону, — додав Андрій. — Підросте — матиме свій куточок.
Надя довго мовчала, а потім тихо сказала:
— Я ніколи не думала, що зустріч в електричці може так змінити життя. Я ж тоді просто хотіла доїхати додому й не плакати від втоми.
Весілля було тихим, тільки для своїх. Вони вирішили не витрачати гроші на пафос, а краще облаштувати дитячу кімнату в новій квартирі.
Антон був найщасливішим на світі. Якось у гостях він підійшов до Ольги Андріївни.
— Бабусю Олю… а можна я буду вас так називати? У мене бабусі не було ніколи… Ви така добра, пахнете пиріжками.
Ольга Андріївна притиснула малого до себе, не стримуючи сліз.
— Звичайно, сонечко! Клич мене бабусею. Тепер ти мій найулюбленіший онук.
Через рік у родині з’явилося ще одне поповнення — маленька Варвара.
— Бабусю, дивись! Я тепер справжній дядько! — гордо вигукував Антон, розглядаючи немовля. — Я буду її захищати! Буду приносити іграшки й допомагати мамі… ой, Наді.
У цій новій великій квартирі завжди панував рух. Андрій та Надя працювали, виховували дітей, сварилися через дрібниці й мирилися під пісні Roxette.
Ольга Андріївна часто заходила в гості, допомагала з Варею, водила Антона до школи.
— Надійко, — сказала вона якось, коли вони разом пили чай, поки малеча спала, — ти мені як рідна донька стала. Дякую, що з’явилася в житті мого сина. Ви обоє заслуговуєте на це щастя.
— Це вам дякую, мамо Олю, — Надя обійняла свекруху. — За те, що прийняли нас. За те, що в нас тепер є справжня велика родина.
Андрій, спостерігаючи за ними з дверей, подумав про те, як важливо іноді просто заговорити з незнайомцем. Як важливо не боятися труднощів і вірити в те, що кожна людина заслуговує на любов.
Отак іноді закінчуються поїздки в звичайних електричках. Мабуть, це справді була доля. Та сама, яка чекає на нас за найближчим поворотом, якщо ми маємо відвагу йти їй назустріч.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
