Ліна й Костя зустрілися не на дискотеці й не на вулиці, як це буває у двадцять. Їм уже було по двадцять вісім, і кожен мав за плечима якусь історію — не трагічну, але й не просту. Вона — з невеличкого міста, де працювала бухгалтеркою у приватній фірмі. Він — будівельник, руки золоті, але характер впертий. Познайомилися через друзів, наче випадково, але обом здалося, що це не просто випадок.
— Мені з тобою легко, — якось сказав Костя після третьої зустрічі, коли вони пили каву біля озера.
— Бо ще не сварились, — засміялася Ліна.
— Та я не сварюся. Я — мирна людина, — відповів він, і так це сказав, що вона повірила.
Через пів року вони вже жили разом. Без офіційного штампа, бо Костя весь час повторював:
— Одружимось, як матимемо свій дім. Не хочу в орендованій квартирі весілля святкувати. Все має бути по-людськи.
Це звучало красиво. Вона мріяла про сім’ю, він — про будинок. І ці мрії, здавалось, співпадали.
Будинок став їхньою спільною дитиною.
Костя вибрав ділянку — за містом, де тихо, ліс поруч. Вона продала свою машину, він узяв кредит. Потім були роки нескінченних ремонтів, проєктів, плиток, фарб, вікон і дверей.
— Як думаєш, оця плитка не занадто сіра? — питала Ліна, гортаючи каталоги.
— Та нормальна, — відмахувався Костя. — Головне, щоб підлога рівна була.
Але вона все одно думала, шукала, вибирала. Кожна дрібниця проходила через неї. Він працював на будівництві вдень, а вечорами щось мурував у їхньому домі.
— Ти знову туди? — питала вона, коли він брав ключі.
— А що, самі цеглини не складуться, — жартував Костя.
Її подруги казали:
— Ліно, ти дружина без штампу.
Вона сміялася:
— Зате з будинком.
Так минуло п’ять років.
Будинок виріс — світлий, гарний, на дві поверхи. Вже пахло фарбою, а не цементом. Вона садила туї, він підключав сантехніку. І Ліна чекала, що нарешті почнеться новий розділ — «життя сімейне».
Але доля втрутилася по-своєму.
Тато Ліни, тихий і добрий чоловік, раптово пішов із життя. Хата в селі залишилась їй. Стара, але міцна. І от Ліна, не довго думаючи, вирішила продати її, щоб закінчити всі роботи в новому домі.
— Ти впевнена? — запитала подруга. — Це ж твоя спадщина.
— Я хочу, щоб у нас був дім. Наш, спільний. Це для сім’ї.
Вона не знала, що ті слова згодом так болітимуть.
Коли прийшов день, коли треба було оформлювати документи на будинок, Ліна була певна, що власниками будуть вони обоє. Вона навіть пиріг спекла — мовляв, новосілля на носі. Але Костя того вечора повернувся якийсь напружений.
— Треба дещо обговорити, — сказав він, сідаючи на стілець.
— Що сталося?
— Я вирішив записати будинок на маму.
Ліна не одразу зрозуміла.
— Як це — на маму?
— Ну, формально. Щоб вона тішилась, що має дім. Все одно я один син, все буде наше. Просто… хай знає, що це її дім, поки жива.
Вона відчула, як щось холодне опустилося всередині.
— Костю, але ж я теж вкладала гроші. І з татової хати, і з зарплати. Це неправильно.
— Та не драматизуй. Ми ж разом живемо, разом будуємо. Хіба я тобі коли погане зробив?
— Але чому не на нас двох? — не стрималася вона.
— Бо мама старенька. Вона самотня. Хай хоч у документах буде спокійна.
— А якщо щось станеться? Якщо…
— Не починай! — різко перебив Костя. — Я ж сказав: усе буде наше. Ти ж знаєш, що я не кину.
Вони посварилися вперше серйозно.
Ліна плакала на кухні, він гримав дверима. Їй здавалось, що п’ять років життя пішли кудись у порожнечу. Вона згадувала, як носила їм обіди, коли Костя з хлопцями мурував стіни, як сама прибирала після будівельників, як стояла на базарі й вибирала фарбу, бо треба було дешевше…
І тепер це все — «мамин дім».
Наступного дня Костя вів себе, ніби нічого не сталося.
— То що, коли будемо одружуватись? — усміхнувся він.
— Після того, як я підпишу, що дім не мій? — гірко відказала вона.
— Та ти що, все життя мені тепер це згадуватимеш?
Вона пішла до юристки, знайомої подруги. Та вислухала і сказала просто:
— Якщо зараз будинок оформлять на його маму, ти там ніхто. Ні частки, ні права. Навіть якщо вкладала гроші — без доказів не доведеш.
Увечері Ліна сиділа на лавці біля недобудованої тераси. Осінь була тиха, повітря пахло сирістю й глиною. Вона дивилася на стіни, у кожну з яких вкладала себе. І не розуміла, як так вийшло: вона мріяла про сім’ю, а залишилась без усього.
Костя вийшов на двір, підійшов, став поруч.
— Ти все ще дуєшся?
— Я думаю.
— Ну подумай, але не вигадуй дурниць. Ти робиш з мухи слона.
— Це не муха, Костю. Це моє життя.
Він махнув рукою:
— Ти просто не розумієш, як воно в нас, у чоловіків. Мама все життя тягнула, хочеться їй хоч щось добре зробити.
— А я що робила всі ці роки? Тобі не здається, що я теж заслуговую на трохи справедливості?
Він нічого не відповів.
Минув тиждень. Костя оформив документи. Без неї.
— Не переживай, — сказав потім, — ти ж моя жінка. Все буде наше.
Вона мовчала. Бо відчувала, що не жінка. Просто «хтось поруч».
Її мама приїхала того вечора. Побачила доньку заплакану, і тільки спитала:
— Що сталося, Ліночко?
І коли Ліна розповіла, стара жінка тільки тяжко зітхнула:
— Не зводь життя на пісок, дитино. Бо коли вода прийде — нічого не залишиться.
Наступного дня Ліна зібрала свої речі. Не все — тільки найнеобхідніше. Костя спочатку не повірив.
— Ти куди?
— До мами.
— Через це? Через якісь папери?
Вона глянула на нього довго:
— Через те, що я зрозуміла: у цьому домі немає мого місця.
Він ще щось говорив, пояснював, але її вже не цікавило. Бо у всіх його словах не було головного — поваги.
Минуло кілька місяців. Вона повернулася до роботи, почала орендувати невеличку квартиру. Костя кілька разів писав, телефонував, кликав назад.
— Я все зрозумів. Не треба було на маму. Ти головне — вернись. Без тебе все пусте.
Але вона вже не могла. Бо зрозуміла, що не можна будувати дім там, де немає довіри.
Спеціально для Уккраїнці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
