Галина поверталася додому з Італії після чергових трьох років заробітків. Вона везла валізи з гостинцями для дітей та онуків, а в душі – втому, яку вже не могла сховати. В автобусі, дивлячись у вікно, вона думала: «Ось приїду, трохи відпочину, може, на городі щось підроблю, та й знову треба буде їхати… Бо ж як без грошей? Усе тримається на мені».
Коли Галина ступила на рідний двір, зустріли її діти й сусіди. Усі раділи, що вона знову вдома.
Раділа її приїзду і рідна сестра, Марія, яка жила неподалік, у селі, за двадцять кілометрів. Вони були рідні сестри, одна від одної колись не відходили ні на крок. Але останні роки щось зіпсувалося. Кожного разу, коли Марія хотіла завітати в гості, Галина знаходила причину відмовити: то втомлена, то часу немає, то з дітьми зайнята. Насправді ж у серці Галини закралися підозри: «Вона, мабуть, прийде, щоб попросити грошей. У неї чоловік хворий, діти вчаться. Знаю я…»
Цього разу Марія теж зателефонувала, як тільки почула про приїзд сестри:
– Галю, може, зайду завтра? Я так скучила за тобою, хоч на чай.
– Маріє, та в мене справ безліч, ще й валізи не розібрала… Краще іншим разом, – відповіла Галина, зітхнувши.
Марія мовчки погодилася, але в голосі чути було смуток.
Минув тиждень. Галина ходила по подвір’ї, поливала квіти, й раптом у думках знову виринула сестра. Та образ її постійно переслідував – то у сні, то у спогадах. Як вони дітьми бігали босоніж луками, як разом збирали калину й співали пісень, як підтримували одна одну в молодості.
«А що, як я справді помилилася?» – думала Галина, але не то гордість, не то жадібність не давала зробити перший крок.
Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Це була Марія.
– Галю, знаєш, приїдь до мене. Я пироги з капустою спекла, твої улюблені. І борщу наварила, як ти любиш, густого. Приходь завтра, я тебе дуже чекаю.
Галина розгубилася. У душі щось защеміло. Вона погодилася неохоче, але таки вирішила поїхати.
Наступного дня, переступивши поріг сестриного дому, Галина відчула запах рідного дитинства. На столі дійсно стояла велика миска борщу з пампушками, рум’яні пироги, узвар із сушених яблук. А сама Марія зустріла її з усмішкою, обійняла так щиро, ніби й не було тих довгих відстаней і холодних відмов.
– Ой, Галю, яка ж ти змарніла… Сідай, відпочинь. Я так скучила, що й словами не передати.
Вони сіли за стіл. Галина взяла ложку борщу, й відразу на очі навернулися сльози. Смак нагадував їй мамину кухню, тепло родини, ті роки, коли все було простіше.
– Маріє, ти ж нічого від мене не хочеш? – несміливо запитала Галина.
Сестра подивилася здивовано.
– А що я маю хотіти? Ти моя сестра. Я просто скучила. Мені не треба ні грошей, ні гостинців. Мені треба, щоб ти була поруч.
Ці слова пронизали Галину до глибини душі. Вона схилила голову й заплакала.
– А я… я думала, ти по гроші прийти хочеш… Вибач мені, дурній. Я відмовляла тобі, бо підозрювала найгірше.
Марія обняла її, погладила по голові:
– Ти завжди все несеш сама. Я розумію, важко тобі там, в Італії. Але ж ми сестри. Я не за грошима, Галю. Я за тобою.
Вони довго сиділи й розмовляли. Говорили про дітей, про життя, про те, як швидко минають роки. Сміялися і плакали водночас. Галина зрозуміла, наскільки сильно віддалилася від рідної людини через власні підозри і втому.
Коли вона верталася додому того вечора, душа її була легкою. Вона зрозуміла: гроші – це не головне. Найцінніше – це люди, які поруч, які не вимагають нічого, лише хочуть любові й тепла.
Наступного дня Галина сама зателефонувала Марії:
– Маріє, тепер ти приходь до мене. Я вареників наліплю, як колись мама робила. І будемо разом, як у дитинстві.
І відтоді вони вже не відмовляли одна одній у гостинах. Бо зрозуміли: сестринська любов дорожча за будь-які гроші й кордони.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
