Кажуть, що справжній характер родичів пізнається не за святковим столом, а тоді, коли ти переїжджаєш жити до моря.
— І навіщо ми взагалі сюди переїхали? — вкотре запитала Настя, безсило опускаючись на стілець і дивлячись на гору немитого посуду в раковині.
— Хто ж знав, Настюше, що так усе закрутиться? Хто ж міг подумати, що наш спокій закінчиться разом із першим теплом… — винувато бурмотів Богдан, намагаючись не зустрічатися з дружиною поглядом.
Коли пів року тому вони купували цей невеликий, але затишний будиночок неподалік від узбережжя, їм здавалося, що вони витягли щасливий квиток. В уяві малювалися тихі вечори на терасі, запах солі та крики чайок. Але щойно сонце почало припікати, а календар перевалив за середину червня, подружжя усвідомило: вони купили не просто житло, а безкоштовний готель з повним пансіоном для всіх, хто хоч раз проходив повз їхній під’їзд у минулому житті.
Про них згадали всі. Навіть ті, кого Настя з Богданом бачили раз чи два на великих родинних весіллях ще в глибокому дитинстві. Телефон розривався від дзвінків, які починалися фразою: «Ой, а ми якраз думали, куди б поїхати…»
— Богдане, ти де? Ми на вокзалі, уже чекаємо, щоб ти нас забрав! — пролунало в слухавці в суботу о шостій ранку.
Люди були настільки впевнені у своїй правоті, що навіть не розглядали варіант таксі. Навіщо витрачатися, якщо є родич із власною машиною? Богдан спросоння навіть не відразу згадав обличчя жінки, яка так бадьоро роздавала вказівки.
— Так, уже збираюся, — зітхнув він, натягуючи джинси.
— Ти тільки багажник звільни, бо в нас речей чимало, — додав голос у слухавці.
На вокзалі він заледве впізнав свою троюрідну сестру Олену. Востаннє вони бачилися, коли обом було років по дванадцять. Тепер перед ним стояла енергійна жінка, яка вела за собою цілу делегацію.
— Ого, скільки вас! — здивувався Богдан, побачивши Олену з іншою жінкою, трохи старшою, і чотирма дітьми різного віку.
— Ну, я подругу взяла, Оксану, за компанію, — просто пояснила Олена, наче це була найбільш буденна річ у світі. — Двоє моїх і двоє її. Уявляєш, як нам весело було в поїзді!
Богдан уже дуже чітко уявляв, яка «веселість» тепер запанує в нього вдома.
— Ти про подругу нічого не казала, Олено. І дітей планувалося менше…
— Хіба це проблема? — здивувалася та. — Ми люди невибагливі, не завадимо. Давай, завантажуй валізи і поїхали, бо діти втомилися і їсти хочуть. Треба ж відпочити з дороги нормально.
Богдану довелося тягати важкі валізи, поки жінки йшли попереду з порожніми руками, обговорюючи місцеві ціни на кукурудзу та пахлаву. Настя, побачивши цей «циганський табір» на порозі, ледь не впустила чайник.
— Богдане, що це означає? Яка подруга? Ти бачиш у нас тут готель із номерами-люкс? Де вони всі спатимуть? — обурилася вона, коли їм вдалося на хвилину зачинитися на кухні.
— Вибач, Настю, якось незручно вийшло. Не міг же я їх посеред вокзалу лишити, якщо вони вже приїхали. До того ж діти… Ну як дітей виставиш за двері?
— Твої родичі — справжні майстри переговорів, — гірко всміхнулася дружина. — Дуже сподіваюся, що це останній десант на сьогодні.
Але надії не справдилися. Увечері, коли діти вже встигли розкидати іграшки по всьому будинку, зателефонував дядько Петро.
— Здоров, Богдане! Впізнав? Це дядько Петро. Ми тут теж хотіли до вас підскочити, але на роботі завал, відпустки не дали.
«Слава Богу! — промайнуло в голові у Богдана. — Хоч хтось залишиться вдома».
— Ну, нічого, — продовжував дядько. — У нас якраз і місця вільного немає, все зайнято.
— Та я не про себе, — перебив Петро. — Завтра до тебе приїде мій малий, Сашко. Йому вже сімнадцять, хлопець дорослий, самостійний. Простеж там за ним, щоб він дурниць не натворив.
Богдан відчув, як у грудях стає холодно. Відмовляти близьким він так і не навчився — батьки завжди вчили, що родина — це святе. Але Настя вже була на межі, коли він зайшов до кімнати.
— Настю, у мене новини…
— У мене теж, — перебила вона. — Тітка Люда, мамина сестра, збирається завтра приїхати з онуками. Мама вже пообіцяла їй, що ми їх приймемо з розкритими обіймами. І ти знаєш, які вони галасливі.
— Чому ти не сказала «ні»? — з надією запитав Богдан. — Ти ж у мене бойова, палець у рот не клади.
— Тому що це мама! Ти ж знаєш, вона потім пів року зі мною розмовляти не буде. Каже, що ми тепер «багаті курортники» і маємо допомагати бідній рідні.
Будинок перетворився на вулик, де ніхто не знав правил. Родичі щиро вважали, що приїхали в санаторій, де все включено, крім совісті.
— Тітко Людо, — звернулася Настя до гості наступного дня. — Поясніть, будь ласка, дітям, що сміття треба виносити у відро. Не можна залишати огризки на столі або кидати фантики на підлогу. Я ж показувала, де стоїть совок і віник, вони вже великі, можуть за собою підмести.
— Настю, ну що ти за людина така? — здивувалася тітка, не відриваючись від телевізора. — Який віник? Який совок? Ми на відпочинку, дитино! Тобі що, важко пройтися раз на день? Влаштовуєш тут драми через пару крихт. Ти господарка — це твій обов’язок дбати про комфорт гостей. Не псуй нам настрій, ми ж на море вибралися раз на рік.
Тим часом Сашко, син дядька Петра, вирішив, що правила гігієни на нього не поширюються.
— Сашку, — покликала Настя підлітка, який з апетитом наминав бутерброд прямо на новому дивані у вітальні. — Ми їмо тільки на кухні. Будь ласка, перейди за стіл, ти вже пляму від соусу залишив на оббивці. Хто її тепер виводитиме?
Хлопець ліниво повернув голову: — Ну, ти, мабуть. Ти ж тут головна по дому. У нас вдома ми взагалі завжди в залі їмо, просто диван треба застеляти покривалом. Це твоя вина, що ти не підготувалася до гостей і не застелила все ганчірками. А тепер хочеш мене винним зробити? Я, звісно, ще молодий, але не треба мене за дурня тримати. Сама чисти свій диван.
Настя стояла, наче вкопана. Такого відвертого нахабства вона не очікувала навіть від важкого підлітка. А хлопець продовжував:
— І взагалі, могли б якусь помічницю найняти, якщо самі не справляєтеся. Чи тобі подобається перед гостями вислужуватися?
Денис підвівся і, залишивши тарілку прямо на сидінні, пішов на вулицю.
Напруга в домі зростала з кожною годиною. Останньою краплею стала історія з купальником. Настя вийшла на терасу, щоб зібрати свої речі після ранкового походу до води, і помітила, що Оксана — подруга Олени — впевнено крокує до хвіртки в її новому купальнику, який Настя купила спеціально для цього сезону.
— Оксано, чому на вас мій купальник? — прямо запитала Настя.
Жінка навіть не зупинилася: — Та вони ж однакові, Настю. У мене такий самий.
— Думаєте, я не впізнаю власну річ? У мене на ньому особлива застібка. Будь ласка, поверніть його зараз же.
Тут втрутилася Олена, яка грілася поруч на сонечку: — Ой, Настю, не починай. Тобі що, шкода? Він на сушарці другий день теліпався, видно ж, що тобі не потрібен зараз. А Оксана свій десь посіяла. Ти знаєш, скільки зараз речі коштують? Можна без грошей лишитися, поки все купиш. Будь людиною, дай дівчині скупатися.
— Так, мені шкода! — Настя вже не стримувала голосу. — Це особиста річ. Нехай знімає негайно.
Оксана, яка чула все це з-за дверей своєї кімнати, куди встигла зайти, просто прочинила двері, висунула руку з вологим купальником і кинула його на підлогу в коридорі. Навіть не вибачилася. Олена лише зневажливо посміхнулася і пройшла повз Настю, зачепивши її плечем.
Гості поводилися так, ніби робили велику ласку господарям, живучи в їхньому домі. Насті довелося піднімати мокру річ із брудної підлоги.
— Все, — сказала вона сама собі. — Цей цирк треба припиняти.
Того вечора Настя і Богдан зачинилися в спальні. Вони шушукалися близько години. Богдан спочатку намагався заспокоїти дружину, просив «потерпіти ще трохи», але коли Настя виклала всі факти зневаги, він нарешті зрозумів: родинна любов не може бути грою в одні ворота.
Зранку, коли вся компанія зібралася на кухні в очікуванні сніданку, подружжя вийшло до них із серйозними обличчями.
— Ми вирішили змінити умови вашого перебування, — почала Настя. — Оскільки ви сприймаєте наш дім як готель, то й правила будуть як у готелі. За проживання потрібно буде сплачувати певну суму на покриття витрат на воду, світло та продукти. Також кожен сам прибирає за собою і готує окремо.
— Які гроші? Ви що, подуріли? — обурилася Олена, ледь не поперхнувшись кавою. — Ми ж родичі! Ми приїхали погостювати, а ви на близьких людях бізнес робите?
— А чому ви поводитеся, як у готелі? — спокійно запитав Богдан. — Чому за собою не миєте посуд? Чому берете речі Насті без дозволу? Ви тримаєте мою дружину за служницю.
— Не лести собі, Настю, який готель? — пирхнула Оксана. — До готелю вам ще як до неба рачки. Живемо тут один в одного на головах, наче в нічліжці якійсь. Богдане, приструни дружину, вона ж бог знає що собі дозволяє!
— Досить мене ображати у моєму ж домі! — вигукнула Настя, відчуваючи, як гнів нарешті знаходить вихід. — Або ви приймаєте умови і платите за сервіс, або шукаєте інше житло. Це наш дім, і нам вирішувати, хто тут житиме. Ви влаштували тут прохідний двір і ще маєте нахабство висувати претензії.
— Та я з принципу не лишуся там, де мене не поважають! — заявила Олена, підводячись. — Краще вже піти і знайти нормальну кімнату, де сервіс буде хоч якийсь, ніж терпіти твою жадібність. Збирайтеся, дівчата, ми їдемо!
— Мені соромно за тебе, Насте! — кинула на прощання тітка Люда. — Твоя мати дізнається, яка ти черства і мстива. Я їй усе розповім! Ми тут більше не залишимося ні хвилини.
— Мені теж збиратися? — уточнив Сашко, який спостерігав за скандалом із неабияким інтересом.
— Ти ще неповнолітній, — відповів Богдан. — Ми не можемо тебе просто виставити. Якщо хочеш лишитися — житимеш за нашими правилами. Якщо ні — телефонуй батькові, хай купує квиток назад раніше.
Хлопець трохи подумав і кивнув: — Та ладно. Тепер, коли цей натовп із малими дітьми поїхав, тут хоч продихнути можна. Я лишаюся, але помию за собою тарілку, так і бути.
Олена та Люда ще довго обсипали лайками хлопця, називаючи його зрадником, поки тягли свої валізи до хвіртки. Коли в будинку нарешті запала тиша, Богдан важко зітхнув.
— Ех, Настю, треба було відразу всім відмовляти ще по телефону. Ну і що, що купили квитки? Ми ж їх не кликали. Боялися посваритися — і все одно розсварилися. Тільки тиждень життя собі отруїли.
— Ти в мене молодець, — Настя притулилася до плеча чоловіка. — Я б сама не впоралася, якби ти мене не підтримав.
— Та якби я сам готував і прибирав на таку ораву, то теж би швидше “дозрів”. Сашко поїде через тиждень, і все — жодних гостей без запрошення. А з мамою я сама розберуся. На ображених, як кажуть, воду возять.
Літо, що залишилося, стало для Насті та Богдана справжнім іспитом на міцність. Навчені гірким досвідом, вони навчилися тримати оборону. Дзвінки не припинялися, але тепер відповіді були короткими і чіткими: «Вибачте, прийняти не можемо». Щоб не вдаватися в довгі пояснення, вони вигадали універсальну відмовку — ремонт. Мовляв, усе перевернуто, фарбуємо, білимо, спати ніде.
Це працювало. Більшість «любителів халяви» миттєво втрачали інтерес, почувши слово «ремонт», адже допомагати з фарбуванням стін ніхто не збирався.
Але життя любить підкидати сюрпризи саме тоді, коли ти розслабився. 30 грудня, коли в повітрі вже витав дух свята, а Настя мріяла про тихий Новий рік удвох, на порозі з’явився… дядько Степан. Разом із дружиною Галиною, сином Сашком (який уже встиг з’їздити додому і повернутися) та молодшою донькою Марічкою.
— Здорові були! — бадьоро вигукнув Степан, виставляючи валізи в передпокої. — Влітку відпустку не дали, то ми хоч на зимові свята вирішили до вас вирватися. Сашко сказав, що ви тут ремонт затіяли, то ми подумали — зайві руки не завадять, а заразом і свято зустрінемо! Сюрприз!
Богдан знову відчув ту саму знайому слабкість у колінах. Родичі стояли з валізами, на вулиці мороз, до Нового року — два дні.
— Ну як я їх прогнав би, Настю? — виправдовувався він пошепки в спальні. — І про ремонт не збрешеш, вони ж бачать, що в нас усе чисто і ніякої побілки немає.
— А чому Сашко не попередив батька, що в нас тепер проживання за домовленістю? Мабуть, вирішив, що на Новий рік правила не діють?
— Та не можу я отак з порога людям сказати про гроші. Це вище моїх сил.
Тим часом Степан уже хазяйнував у вільній кімнаті, розвішуючи куртки. Настя вирішила, що цього разу сценарій не повториться. Вона вийшла до вітальні.
— Розумієте, дядьку Степане, — почала вона твердо. — Минулого разу в нас із Сашком та іншими родичами вийшла дуже неприємна історія. Після цього ми вирішили більше нікого не приймати без попередження.
Вона хотіла викласти все одразу, щоб не терпіти образи кілька днів поспіль.
— Та все я розумію! — Степан підняв руки вгору, наче здавався, і несподівано стишив голос. — Настю, Богдане, вибачте мені. Я просто… я ще минулого Нового року пообіцяв сім’ї, що вивезу їх до моря. Хоч подивитися на нього взимку. Але все якось не клеїлося: то на роботі проблеми, то Марічка в лікарні лежала, усі гроші туди пішли.
Він зам’явся, дивлячись на свої руки.
— Дякую вам, що Сашка влітку прийняли. Він, знаєте, зовсім інший повернувся. Посуд за собою почав мити, допомагати матері. Каже: «Там у Богдана з Настею порядок, я тепер теж так хочу». Перевиховали ви його.
Настя здивовано переглянулася з чоловіком. Сашко, який стояв за спиною батька, збентежено відвів очі.
— Грошей на якийсь закордон чи крутий готель у мене не було, самі розумієте, — продовжував Степан. — А слово треба тримати. У нас така традиція: якщо бажання, загадане під ялинку, здійснюється, то і весь наступний рік буде добрим. Я ж для них ніби Дід Мороз. Ось і вирішив ризикнути.
Він зітхнув, дивлячись на дружину Галину, яка тихо стояла поруч.
— Я не прошу нас обслуговувати. Ми з вами Новий рік зустрінемо, а другого числа — поїдемо. Усі продукти ми привезли з собою, Галя з Марічкою таку вечерю забацають, що ви відпочинете нарешті. Ми все самі: і готувати, і прибирати. Вважайте, що це ми до вас у помічники найнялися.
Побачивши, що Настя все ще вагається, він додав:
— Вибачте, що без дзвінка. Я просто боявся, що по телефону ви точно відмовите, а іншого шансу в мене не було. Я навіть кредит був готовий взяти, якби ви нас не пустили, щоб у найближчу нічліжку заселитися, аби свято не псувати.
Настя уважно подивилася на Степана. В його словах не було нахабства Олени чи зневаги Люди. Була проста людська втома і щире бажання зробити приємне своїм близьким.
— Добре, дядьку Степане, — нарешті посміхнулася вона. — Проходьте. Але домовленість залишається в силі: ми відпочиваємо, а ви — господарюєте.
І Степан не збрехав. Цей Новий рік став для Насті справжнім відкриттям. Вперше за довгий час вона не стояла біля плити цілодобово. Галина та Марічка виявилися дивовижними жінками — спокійними, охайними та дуже вдячними. Вони справді взяли на себе весь побут, перетворивши підготовку до свята на веселу гру.
Навіть Сашко цього разу поводився ідеально. Він допомагав батькові з важкими сумками, лагодив поличку у ванній, яка давно хиталася, і жодного разу не приніс їжу до вітальні.
Свято пройшло в неймовірно теплій атмосфері. Вони багато сміялися, згадували дитинство, співали пісень і дивилися на зимове море, яке було по-своєму прекрасним у своїй суворості.
Коли другого січня Степан із сім’єю збиралися на вокзал, Насті було навіть трохи сумно. Вона зрозуміла, що родина — це справді не тільки обов’язки і терпіння, а й така от несподівана підтримка.
— Дякуємо вам, діти, — Степан міцно потиснув руку Богдану. — Ви нам справжню казку подарували.
— Це вам дякую, — щиро відповіла Настя. — Знаєте, якщо захочете приїхати влітку — просто зателефонуйте заздалегідь. Ми обов’язково щось придумаємо і узгодимо дати. Для вас двері завжди відчинені.
Вона махала їм рукою, поки машина не зникла за поворотом. На душі було легко і світло.
— Бачиш, Борю, — сказала вона чоловіку, повертаючись до хати. — Виявляється, справа не в тому, що родичі приїжджають. А в тому, які саме родичі.
— І в тому, що ми нарешті навчилися говорити про свої почуття вголос, — додав Богдан.
Настя кивнула. Вона зрозуміла важливий урок: правила існують для того, щоб захищати наш простір, але серце має залишатися відкритим для тих, хто вміє цінувати твою доброту. І з будь-якого правила завжди можна зробити виняток — якщо цей виняток пахне щирістю і новорічним дивом.
Тепер вони знали напевно: їхній переїзд до моря був правильним рішенням. Бо тільки тут, серед випробувань «курортним сезоном», вони змогли відсіяти зайве і залишити поруч тих, хто справді є частиною їхнього життя.
Минув рік. Наступне літо Настя і Богдан зустріли вже «у всеозброєнні». Вони більше не вигадували казок про ремонт. Якщо телефонував хтось із тих, хто хотів просто пожити на дурняк, Настя спокійно відповідала: — Вибачте, ми цього року приймаємо гостей тільки за попередньою домовленістю і на платній основі, бо витрати дуже зросли.
Більшість відсіювалася сама собою. На диво, Олена та Люда більше не дзвонили — мабуть, образа була сильнішою за бажання безкоштовного моря. Мама Насті спочатку трохи побурчала, але побачивши, що донька стала спокійнішою і щасливішою, теж заспокоїлася.
А в серпні до них знову приїхав Сашко. Цього разу сам. Він підпрацював на канікулах, зібрав трохи грошей і привіз Насті величезний букет її улюблених лілій та купу делікатесів для Богдана.
— Я просто хотів подякувати, — сказав він, ніяковіючи. — Те літо врятувало мої стосунки з батьками. Я зрозумів, як це — коли тебе поважають, і як важливо поважати інших.
Настя дивилася на дорослого хлопця і думала про те, що іноді один жорсткий, але чесний скандал може змінити чиєсь життя на краще.
Вечірнє сонце повільно сідало в море, забарвлюючи воду в золоті тони. На терасі було тихо. Не було криків дітей, не було запаху чужих купальників на сушарці. Був тільки спокій, за який вони так довго боролися.
Богдан виніс дві чашки чаю і сів поруч із дружиною. — Знаєш, Настюше, я от про що подумав… А може, нам на наступний Новий рік самим до дядька Степана поїхати? Він запрошував. Казав, у них там такі ліси, що ніяке море не зрівняється.
Настя засміялася і притулилася до чоловіка. — А чому б і ні? Поїдемо. Тільки давай зателефонуємо йому прямо зараз. Попередимо. Щоб усе було по-людськи.
Адже тепер вони точно знали: гостинність — це талант, а вміння цінувати чужу гостинність — це велика рідкість, яку треба берегти понад усе.
У будинку біля моря нарешті запанувала гармонія. І чарівна паличка для цього була зовсім не потрібна — вистачило лише щирості, трохи сміливості та розуміння того, що родина — це не ті, хто використовує тебе, а ті, хто готовий розділити з тобою і працю, і свято.
Дощ, який почав накрапати ввечері, більше не здавався загрозою. Він змивав пил з доріжок, напував квіти в саду і нагадував про те, що після будь-якої бурі завжди настає штиль. Головне — мати поруч людину, яка триматиме парасольку над вашим спільним щастям.
— Гарно тут, правда? — прошепотіла Настя. — Найкраще місце у світі, — відповів Богдан.
І це була чиста правда.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
