Мій зять прийшов до нас на все готове.
Ми з Павлом все життя старалися, багато працювали.
Ми з чоловіком не бізнесмени, а звичайні працівники на заводі, багато років працюємо так.
Але вміємо відкладати, заощаджувати, Павло мій техніку навчився ремонтувати, тому підробітки бере, а я солодощі та торти навчилася пекти, цим теж трохи копійку заробляю.
Замовлень в мене, звісно, небагато, але якась додаткова копійка є. Навіть комунальні з того я можу заплатити і це вже дуже добре.
Загалом ми з чоловіком всі ці роки копійка до копійки складаємо, розумно витрачаємо, тому у нас завжди все до ладу, якщо так можна сказати.
Маємо ми одну доньку. Олесю ми дуже любили, весь час лише для неї старалися, про неї лиш дбали.
Як тільки вона з’явилася на світ, наші батьки з Петром сказали, щоб ми взяли квартиру в кредит, будинок на стадії будівництва, для неї, вони усі будуть нам допомагати виплачувати той кредит.
Так і зробили, послухали родичів. Цю квартиру мій Петро оформив, звісно на себе.
Кредит, поки квартира будувалася, ми виплачували багато років разом з нашими батьками.
Житло було готовим, коли донька пішла навчатися. Вона в тій квартирі й жила.
Ми весь цей час в усьому їй допомагали, підтримували її, як могли.
Загалом Олеся наша росла в достатку та турботі, в сімейній ідилії, яку ми з чоловіком для неї створили.
Загалом, я завжди вважала, що ми щаслива сім’я, а на свою доньку ми з чоловіком покладали великі надії, вважали, що вона наше майбутнє, тому весь час приділяли їй.
Олеся була доброю та чуйною, горнулася до нас, як завжди.
А рік тому, якраз коли закінчила навчання, донька здивувала нас – заміж виходить.
Ми з чоловіком, можливо так не можна говорити, але це правда була, засмутилися дуже.
Ну як так? Вона така молода! Тільки навчання закінчила! А кар’єра, робота, ми так хотіли, щоб Олесі подорожувала, побачила світ.
А тут відразу заміжжя, побут, чоловік, діти. А їй би ще пожити молодим, спокійним та безтурботним життям.
Але Олеся була щаслива, літала, наче на крилах, сказала, що щиро кохає Дмитра.
А одного дня привела його до нас на знайомство.
Дмитро хлопець красивий, розумний. Але дуже холодний та зарозумілий, він так себе поводив, наче він аристократ, а ми селюки якісь.
Він нам дуже не сподобався, але не стали перечити доньці. Розуміли, що вона закохана і слухати нас не буде.
Ми доньці допомогли весілля зіграти, адже гроші на це у нас відкладені були. У Дмитра грошей не виявилося, адже розуміємо, він молодий, роботу лише нещодавно знайшов, сподівалися, що свати допоможуть.
Але ні, батьки Дмитра лише костюм йому купили і дали 7 тисяч гривень на обручки йому, от і все.
Зять прийшов жити до Олесі в нашу квартиру.
Ми сподівалися, що все добре у молодих, будуть разом жити і все добре буде в нашій родині, а зять дякувати буде за нашу працю.
Минув місяць після весілля, аж тут донька телефонує мені:
– Мамо, нехай тато ввечері після роботи забіжить до нас, кран полагодити в ванні потрібно, вже тиждень тече.
Я здивувалася. Нащо батько, коли є зять, але нічого не сказала.
Після роботи Петро пішов до доньки, а додому повернувся дуже сумним.
Виявляється він хотів навчити зятя кран ремонтувати, а той ще скаржився на нього і сказав, він власник квартири, то й нехай ремонтує.
– Якби ця квартира належала мені чи моїй дружині, я б тут щось робив, а так – це чужа власність. Чому мені вкладатися в неї? Ви ж можете мене вигнати будь-коли?
Ми з чоловіком такі розчаровані. У нас і в голові такого не було.
То ми що, маємо зятю квартиру віддати, щоб він щось в себе вдома робив?
Найгірше, що донька тягне за ним, теж каже, що її чоловік правий, все йому підтакує, мовляв ми на праві.
Олеся так змінилася, я не впізнаю її.
Що нам тепер робити? Хіба вони нас доглянуть на старості років?
Чи зять дійсно правий і ми маємо віддати зараз квартиру доньці, щоб вони собі спокійно жили і в житло вкладалися?
Фото ілюстративне.